Розділ ХХІV

Ніч зійшла непомітно, без різкого переходу, ніби місто саме не хотіло визнавати, що день скінчився. У вікнах навпроти ще трималося світло, десь унизу рипнули двері, потім знову запанувала тиша. У кімнаті було тепло, але це тепло не заспокоювало. Воно лише підкреслювало напруження, яке не знімалося навіть у спокої.

Стіл займав майже весь простір. Вони звільнили його від зайвого повільно і методично, ніби сам процес прибирання вже був частиною роботи. Чашки відсунули до підвіконня, попільничку — вбік, лампу пересунули ближче до середини, щоб світло падало рівно і не давало тіні сховатися в кутах. Лише після цього Шаповал почав викладати папери.

Він робив це не поспіхом і не довільно. Кожен аркуш лягав на стіл після короткої паузи, ніби йому відводили певне місце.

Першим ліг контракт. Шаповал розгорнув його повністю, розправив кути й притис долонею, щоб папір не згортався назад. Він не читав тексту відразу. Спершу дивився на заголовок, дату, реквізити сторін. Саме тут, у формальних дрібницях, найчастіше з’являються перші тріщини. Лише переконавшись, що рамка бездоганна, він перейшов до пунктів, відзначаючи олівцем ті місця, де формулювання були надто загальними або, навпаки, надміру точними.

Другими пішли накладні. Він викладав їх поряд, у хронологічному порядку, вирівнюючи дати. Кілька разів зупинявся, міняв аркуші місцями, знову звіряв числа. Саме тут проявлявся перший зсув: товар рухався швидше, ніж дозволяли реальні строки, або з’являвся там, де його не мало бути. Це ще не було доказом, але вже було напрямком.

Далі Шаповал поклав копії підписів. Він не порівнював їх одразу. Спершу розклав за роками, потім — за особами, і лише тоді почав накладати один аркуш на інший, звіряючи нахил, натиск, повторювані елементи. Подібність не кидалася в очі, але вона була вперта. Так підписується людина, яка не боїться бути впізнаною.

Лише після цього на стіл ліг щоденник. Його не розгортали одразу. Він кілька хвилин пролежав осторонь, ніби вимагав окремої черги. Шаповал торкнувся обкладинки і відкрив його з середини, не з початку. Саме там записи були найменш стримані.

Кравченко тим часом дістав телеграми. Папір був тонкий, майже прозорий, рядки — скупі, без зайвих слів. У цих коротких фразах більше говорило те, що не було написано. Вони читали мовчки, час від часу звіряючи дати й позначки на полях.

Поступово з окремих аркушів складалася послідовність. Додаткова фірма з’являлася раніше, ніж передбачалося, і зникала щоразу вчасно. Підписи мінялися, але почерк лишався. Гроші йшли не прямо, а колом, проходячи через рахунки, які не затримувалися в пам’яті. За всім цим стояв Власенко — не як випадковий учасник, а як людина, що надто багато знала і почала ставити незручні запитання.

— Його готували до виходу, — сказав Шаповал тихо.

Кравченко кивнув.

— А він вирішив вимкнути схему першим.

Це пояснювало поспіх, фальшиву експертизу, раптові висновки. Смерть знову намагалися звести до формальності, як і два роки тому. Різниця була лише в тому, що цього разу папери не встигли зійтися так гладко.

Вони відсунули частину матеріалів убік. Те, що мало йти до суду, потребувало чіткості й мінімалізму. Контракт, накладні, кілька підписів, витяги зі статутів. Усе зайве могло зіграти проти них.

— Це — подаємо, — сказав Кравченко, торкнувшись кількох аркушів. — Решта лишається тут.

Він не пояснював, чому. Не було потреби. «Страхувальний пакет» мав існувати, але не світитися. Його цінність полягала саме в можливості мовчання.

Кравченко сів ближче до світла й почав писати. Рух пера був рівний, майже механічний. Він виписував виступ до останнього слова, звіряючи кожне формулювання зі статутами й практикою. Іноді зупинявся, перекреслював рядок і починав знову. У цій роботі не було натхнення, лише дисципліна.

Шаповал тим часом переглядав експертні висновки. Він не шукав у них брехні — вона була надто грубою, щоб ховатися. Його цікавили дрібні неточності: зайве слово, пропущений термін, дата, поставлена не там. Саме такі речі пробивають офіційну версію, не залишаючи їй простору для маневру.

Ніч тяглася повільно. Лампа кілька разів миготіла, але не гасла. За вікном місто жило своїм життям, не підозрюючи, що в цій кімнаті вирішується чиясь доля. Вони працювали мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими фразами.

Шаповал підвівся і підійшов до вікна. Скло було холодне, шибка тремтіла від далекого гуркоту нічного міста. Унизу проїхав екіпаж, колеса глухо вдарили об бруківку, і знову все стихло. Київ у такі години здавався чужим і водночас беззахисним: велике тіло, що спить, не знаючи, які рішення ухвалюються в його темних кімнатах.

Він повернувся до столу й узяв контракт. Пальці ковзнули по паперу так, ніби перевіряли не текст, а його щільність. Саме з цього все почалося. Формулювання були бездоганні, надто бездоганні для справи, що мала жити й рухатися. Так пишуть не для виконання, а для прикриття. Він згадав, як уперше побачив цей документ, і як тоді щось у ньому здалося неправильним, але не мало ще імені.

— Тут вони не помилилися, — сказав він, не піднімаючи очей. — Тут вони були певні, що ніхто не дивитиметься далі.

Кравченко відповів не одразу. Він якраз дописував абзац і не любив, коли думку обривали передчасно. Лише поставив крапку і відклав перо.