Розділ ХХІІІ

Шаповал вийшов із канцелярського кварталу ще до сутінків, навмисно не беручи екіпаж. День залишив по собі важке, невиразне відчуття незавершеності, яке не знімається ні розмовами, ні відкладеними паперами. Йому потрібно було пройтися містом, відчути його хід, перевірити, як сьогодні складається простір. Такі прогулянки не мали нічого спільного з розвагою. Вони були частиною ремесла.

Він ішов пішки через знайомі вулиці, тримаючись не найкоротшого, а найзвичнішого маршруту. Тут, між крамницями, зачиненими конторами й темніючими подвір’ями, Київ поволі переходив у вечір. У вікнах з’являлося світло, десь грюкали двері, повітря густішало від пилу й диму. Місто скидало денну форму і ставало менш охайним, але більш відвертим.

Йому траплялися люди, що поверталися з роботи, візники, які підганяли коней, дрібні службовці, котрі поспішали додому. Ніхто не звертав на нього уваги. Це було важливо. Шаповал давно навчився цінувати власну непомітність. Вона дозволяла рухатися без пояснень і слухати більше, ніж говорити.

Рішення йти до вокзалу склалося не одразу. Воно визріло між кількома кроками, між думкою про накладну і згадкою про дату, що не збігалася з розкладом. Вокзал у такі години був зручним місцем для перевірки дрібниць, які вдень губляться серед офіційних відповідей. Там ще тримали журнали, ще не замикали двері, ще можна було поставити зайве запитання і почути на нього правдиву, нехай і неохочу відповідь.

Дорогою він минув заїзд із напівтемним двором, де в калюжах відбивалися вікна верхніх поверхів. Під стіною стояли підводи, запряжені кіньми, і якийсь чоловік у картузі лагодив ремінь, не зводячи очей. Шаповал ковзнув поглядом по цьому двору і пішов далі, відмітивши про себе, як легко такі місця дають прихисток чужим очам.

Біля перехрестя, де вулиця ламалася й ішла донизу, стояв поліцейський пост. Ліхтар біля будки світив жорстко, висвітлюючи шинель і метал ґудзиків. Поліцейський позіхнув, переступив з ноги на ногу й байдуже глянув у бік перехожих. Шаповал пройшов повз, не сповільнюючи кроку. Присутність варти не заспокоювала і не тривожила. Вона була частиною того самого порядку, який інколи дивиться, але не бачить.

Далі шлях ішов униз, до залізниці. З кожним кварталом місто змінювалося. З’являвся гул, запах мастила, важчий подих простору. Шаповал ішов спокійно, не прискорюючи кроку. Він не відчував небезпеки. Але й не почувався вільно. Таке напруження було знайоме і не потребувало назви.

Вокзал увечері мав особливий подих, властивий місцям, де день не обривається, а довго сходить нанівець. Пар від паровозів стелився низько, змішуючись із димом, запахом мастила й людської втоми. Ліхтарі світили рівно й байдуже, не так освітлюючи шлях, як розмежовуючи простір на смуги світла й тіні. Між ними завжди лишалося щось холодне й непроглядне.

Шаповал ішов уздовж фасаду вокзалу, тримаючи звичний, стриманий крок. Після канцелярських приміщень вулиця здавалася надто відкритою, але це відчуття швидко минало. Місто не любить ілюзій.

До вокзалу його занесло не від примхи й не від безцільного блукання. Після вчорашнього дня в нього лишилося те, що в установах називають «хвостом справи»: кілька дат, що не сходилися, і одна накладна, переписана надто акуратно. Він потребував не розмов і не домислів, а звичайної перевірки. На станції, при вантажній конторі, завжди тримали журнали відправлень і прибуттів; там же можна було з’ясувати, чи справді вагони з потрібним номером стояли того дня на колії, чи їхній рух «підправили» вже на папері. Такі питання не ставлять удень у кабінеті. Їх ставлять увечері, коли службовці втомлені й охочіше відповідають коротко, аби швидше відпустили.

Стара вокзальна будівля, двоповерхова, жовтоцегляна, з темними прорізами вікон і готичними рисами, стояла в низині, як у вибоїні, звідки тягнуло вологістю Либеді. Перед входом тіснилися візники, носильники снували з клунками, по перону тягнулися люди з дорожніми торбами. У світлі ліхтарів блищали мокрі рейки. Звідусіль ішло життя, яке не має часу на людські тонкощі: свисток, скрегіт, крик чергового, уривчасті фрази про квитки й багаж. У цій метушні легко загубитися, але так само легко й потрапити під чужу руку.

Шаповал думав про день, що минув, і про те, що лишилося недомовленим. Саме тому не вловив тихих кроків за спиною.

Перший удар був короткий і точний. Він прийшов під кутом, так, як б’ють не в запалі, а з наміром. Повітря зникло з грудей, і світ звузився до тупого болю. У долоні нападника, здається, було щось тверде: удар віддався не тільки в ребрах, а й у шкірі, ніби по ньому пройшлися металом.

Другий, під ребра, закріпив це відчуття. Шаповал мимоволі зігнувся, і на мить настала темрява — не ніч, а порожній проміжок, у якому думка не встигає оформитися. Він устиг відхилитися й виставити лікоть. Рух був тілесний, неусвідомлений. Хтось ковзнув по рукаву, тканина тріснула.

Він намацав супротивника плечем і відштовхнув. У відповідь прийшов різкий удар збоку, і щось гаряче побігло по грудях під сорочкою. Це могла бути кров із розсіченої шкіри, а могла — й чужа рука, що встигла зачепити гострим. Він не розбирав. Шаповал не кликав і не говорив. Він бився без плану, без красивих рухів. Нога пішла в порожнечу, рука намацала плече, пальці стиснули комір. Сорочка швидко намокла.

Нападників було двоє. Вони діяли мовчки, без лайки й погроз. У цій мовчанці відчувалася звичка.

— Досить! — різко пролунало збоку.

Усе розсипалося одразу. Один зник убік, другий відступив, і провулки поглинули їх так само швидко, як нічний шум. Шаповал стояв, переводячи подих. Світ повертався, разом із ним — біль.