Розділ ХХІ

Степан залишився сам у знятій кімнаті пізно, коли будинок уже втихомирився і на сходах перестали лунати кроки. Це були мебльовані кімнати для приїжджих — тимчасовий притулок без ознак дому, де не питали зайвого і не запам’ятовували облич. Київ за вікном уже влягався, але будинок ще тримав у собі денний рух: короткі розмови в коридорі, обережні кроки, дзенькіт посуду десь унизу, скрип сходів, віддалені голоси, кроки у дворі. Лампа на письмовому столі давала рівне світло, не яскраве і не тьмяне — таке, при якому слова на папері перестають бути плямами й стають знаками.

Щоденник лежав перед ним відкритий, але він не поспішав торкатися сторінок. Цей зошит він знав давно — знав його вагу, потерті краї, звичку паперу трохи скручуватися на згинах. Раніше він читав ці записи як пам’ять. Тепер мусив читати як доказ.

Він почав не з початку. Пропустив перші сторінки з дрібними нотатками про погоду, побутові витрати, короткі фрази без продовження. Його цікавили дати. Він звіряв їх із власною пам’яттю, з тими днями, які ще не втратили чіткості.

Записи велися нерівно. Були тижні, коли рядки йшли щільно, з цифрами і примітками на полях, а були провали — по кілька днів тиші. Саме ці прогалини тепер привертали увагу. Він узяв олівець і обережно, не торкаючись чорнила, почав відмічати дати на окремому аркуші. Писав не в ряд, а стовпчиком, залишаючи між числами простір, ніби заздалегідь відчував, що туди доведеться повертатися. Поруч ставив знаки, зрозумілі лише йому: риску, крапку, коротку дужку. Це не був шифр — радше мова сумніву, якою користуються, коли не довіряють першому враженню.

Номери вагонів повторювалися. Не часто, але вперто — з відхиленням на одну цифру, ніби помилка була навмисною. Дати відправлення не збігалися з датами прибуття, але різниця завжди вкладалася в один і той самий проміжок. У кількох місцях з’являлися позначки без пояснень — лише цифри й коротка риска, інколи подвійна. Раніше він вважав це недбалістю. Тепер мусив припустити інше: риска була не пропуском, а знаком, який вона дозволяла собі залишити.

В одному з записів, зробленому рівним, майже канцелярським почерком, було написано: «Знову не зійшлося. Сказали — не рахувати». Поруч стояв умовний значок — маленьке коло, яке вона зазвичай ставила біля суто побутових витрат. Тут воно виглядало недоречно. Степан зупинився: це коло означало не дрібницю, а навмисне зменшення ваги. Далі стояла дата і номер. Жодних емоційних слів. Лише фіксація.

Адвокат зупинився. Він відсунув щоденник і нахилився над власним аркушем, порівнюючи його з записами. Тепер уже було видно: дати не просто випадали — вони групувалися. Кожен провал припадав на ті самі дні тижня, кожне «не зійшлося» повторювалося після певного маршруту. Він тихо вилаявся, не від злості, а від того, що впізнав закономірність. Він добре пам’ятав цей день. Тоді вона прийшла додому пізно і майже не говорила. Він вирішив не розпитувати. Тепер це мовчання мало інший зміст.

Далі, ближче до кінця зошита, записи змінювалися. Вона починала уникати прямих формулювань, замінюючи їх побутовими зворотами. Замість «перевірка» з’являлося «гості», замість «наказ» — «прохання», замість «відправлено» — «пішло водою». Почерк ставав нерівнішим, рядки — коротшими. З’являлися слова, яких раніше не було: «приходили», «питали», «без прізвищ». В одному місці вона написала: «Люди з міністерства. Не називаються. Кажуть — для перевірки».

Він перечитав цей рядок двічі. Міністерство. Вона не уточнювала яке — і це було показово. У ті роки слово не потребувало пояснень. Ті, хто приходив без імен, рідко плуталися.

На полях з’явився ще один запис, зроблений іншим чорнилом, пізніше: «Не подобається, що питають не про цифри, а про шлях». Це була її професійна тривога, сформульована точно. Степан мимоволі кивнув: він сам поставив би це питання так само.

Він відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Перед внутрішнім зором з’являвся не папір, а рух: поїзд, станція, затримка, обхідний шлях. Він уявляв це так, як уявляють аргумент перед судом — не образами, а послідовністю. Кожна помилка в щоденнику була кроком убік, кожна заміна слова — завісою. У голові поступово вимальовувався рух — не як малюнок, а як послідовність дій, у якій з’являлися не лише цифри, а й люди.

Вантаж ішов не туди, де його чекали — але це не було написано прямо. Вона змінювала порядок слів, міняла місцями дати і примітки, ніби дозволяючи побачити рух лише тому, хто читатиме не рядок за рядком, а впоперек сторінки. Частина зникала між пунктами, не фіксуючись у кінцевих документах. Але тепер він бачив і тих, хто стояв на цих проміжках. У кількох місцях вона поверталася до тих самих літер — не повних прізвищ, а лише ініціалів, що збігалися з назвами станцій або скороченнями служб. Це могло бути випадковістю. Але надто часто повторювалося, щоб бути нею. Поруч — короткі зауваги: «відпустив без перевірки», «сказав — наказ», «передати далі».

Окремим рядком ішла фраза, на перший погляд беззмістовна: «Технічний огляд затримався. Двічі». Вона не називала посаду. Але Степан упізнав канцелярський слід: так писали про інженерів з управління шляхів, коли не хотіли залишати їх у тексті. Без імені, але з датами. Він знав цей тип людей: не начальники і не виконавці, а посередники, які ніколи не беруть на себе рішення, але завжди знають, де воно ухвалюється.

Те, що не доходило, поверталося в іншій формі — але й це було заховане. Замість сум з’являлися побутові рахунки, замість виплат — примітки про «вирівнювання».  Вона не писала цього прямо, але залишала сліди — суми, що з’являлися без пояснення, рахунки, які закривалися раніше строку, і примітку на полі: «пояснили усно». У цій усності й ховалася схема.