Розділ ХХ

Дорога з Катеринослава до Києва не мала нічого спільного з поїздкою. Вона радше нагадувала затяжне перебування між двома рішеннями, з яких жодне вже не можна було скасувати. Потяг ішов повільно, зупиняючись у темних місцях, де платформи були коротші за вагони, а ліхтарі давали світло лише для сторожа. У вагоні третього класу пахло вугіллям, мокрим сукном і людською втомою. Чоловіки спали, сидячи, жінки дрімали, притискаючи до себе вузли. Провідник з’являвся рідко і говорив тихо, ніби боявся розбудити не пасажирів, а саму ніч. Його ліхтар хитався в руці, відкидаючи на стіни вагона тремтливі плями світла, і в ці миті обличчя людей ставали однаково сірими, позбавленими індивідуальних рис. Кравченко машинально відзначив, як легко дорога стирає відмінності між тими, хто їде з власної волі, і тими, кого везуть обставини.

Кравченко не спав. Він сидів, спершися потилицею об дерев’яну перегородку, і дивився у темряву вікна, де час від часу спалахували відбиття ліхтарів. У цій дорозі не було місця зайвим емоціям. Вона вимагала зосередженості. Арешт Левицького, побої, чорнові зшитки, телеграфні формули — усе це вимагало узгодження, але ще не складалося в завершену лінію. Він уперше дозволив собі подумати про те, що раніше відкладав: зупинка на цьому етапі означала б прийняття нав’язаного порядку.

До Києва потяг увійшов удосвіта. Перон був ще напівпорожній, але місто вже дихало — важко, глухо, з тим особливим київським шумом, який народжується ще до ранкового руху. Степан зійшов із вагона без поспіху, тримаючи при собі багаж.

З вокзалу він не пішов пішки. У цю годину це було б надто помітно і надто виснажливо. Кравченко сів у кінний екіпаж, домовившись коротко і без торгу. Візник, чоловік середніх років із натягнутим на лоба кашкетом, мовчки рушив з місця, не ставлячи запитань. Колеса загуркотіли по бруківці, і місто почало розгортатися поволі, шарами.

Вулиці нагорі ще тримали нічну прохолоду. Кам’яниці стояли темні, з зачиненими віконницями, і лише подекуди у дворах жевріло світло — там уже прокидалися служниці або сторожі. Коні йшли рівно, і цей рух заспокоював. Адвокат дивився, як змінюється місто: від широких проспектів і фасадів воно непомітно переходило в тісніші квартали, а потім — у спуск.

Коли екіпаж пішов униз, повітря стало вологішим. Звідкись потягло річкою. Звуки змінилися: замість глухого стукоту з’явилися відлуння, ніби місто порожніло зсередини. Візник зменшив хід, і колеса вже не гуркотіли, а ковзали по каменю. Поділ відкривався не різко, а поступово.

На Поштовій площі екіпаж спинився ненадовго. Тут сходилися шляхи: річковий, поштовий, міський. Навіть у ранковій тиші відчувалася напруга руху, що ось-ось почнеться. Камінь був темний від коліс, біля сходів лежали сліди нічної роботи, а зачинені контори зберігали в собі денний гамір наперед. Це було місце передачі — людей, вантажів, паперів. Тут нічого не тримали довго.

Далі Кравченко рушив пішки. Він відпустив екіпаж, і не озираючись, пішов углиб Подолу, обираючи шлях не прямий, а зручний для спостереження. Поділ прокидався повільно, без поспіху. Десь відчинялися ворота складів, десь дзенькали ланцюги, сторожі мінялися, перекидаючись кількома словами. Камінь під ногами був стертий і слизький, і в цій стертості відчувалася столітня звичка до тягаря.

Контрактова площа з’явилася раптово, як простір після тісних вулиць. У цей час вона була майже порожня. Будівлі стояли рівно, стримано, ніби чекали. Колись тут говорили мовою домовленостей і підписів, і ця пам’ять не зникла. Площа здавалася твердішою за навколишні вулиці — місцем, де рішення мають вагу, навіть коли їх не вимовляють уголос.

Пройшовши Контрактову, Кравченко ще раз зупинився, прислухаючись до міста. Поділ жив не галасом, а працею. Запахи були густі й нашаровані: річкова сирість, дьоготь, старе дерево, солодкуватий дух складів. Тут було легко загубитися і важко привернути увагу.

Лише після цього він повернув до будинку з мебльованими кімнатами, зняв у господарки невелику кімнату без столу, і пішов обживатися. Кімната зустріла його холодом і тишею. Він умився, змінив комірець, перевірив кишені і знову вийшов.

Про зустріч вони не домовлялися прямо. Час було погоджено заздалегідь, місце назване так, ніби йшлося про звичайну прогулянку вздовж води.

Поділ уночі та раннього ранку був зручний тим, що тут не затримувалися і не ставили зайвих запитань. Він жив за власним розкладом, відмінним від центральних кварталів: удень — крикливий і тісний, уночі — стриманий, майже зосереджений. Складські будівлі темніли суцільними масами, важкими й мовчазними, з вузькими воротами, оббитими залізом. Уздовж стін тягнулися рейки для ручних візків, подекуди ще вологі від вечірньої роботи. Камінь під ногами був слизький, стертий тисячами підошов і колес, і в цій стертості відчувалася давня звичка місця до руху.

Запахи Подолу були густі й нашаровані: річкова сирість, дьоготь, старе дерево, інколи — кислуватий дух із пивоварень або солодкуватий присмак меляси. Ці запахи трималися низько, на рівні людського зросту, і робили простір замкненим, майже камерним. Тут було легко загубитися і важко стати помітним.

Поділ у такі години здавався частиною міста, втомленою від служби. Він бачив більше, ніж верхні квартали, і тому мовчав охочіше. Люди тут не дивилися одне одному в обличчя без потреби. Кожен ніс свій вантаж — реальний або умовний — і знав, де його можна опустити, а де доведеться нести далі.

Набережна тоді не була парадною. Вона слугувала справі. Тут стояли причали для барж, прив’язані товстими канатами, що пахли річковою водою й смолою. Між ними чорніли купи дощок, ящики, бочки з клеймами торгових домів. У темряві ледь помітно рухалися сторожі, кутаючись у шинелі; інколи чулося, як дзенькає ланцюг або хтось поправляє кнехт. Дніпро дихав поруч важко і рівно, не як прикраса міста, а як його робоча сила.