Розділ ХІХ

Катеринослав прокинувся того ранку важким. Місто ще не встигло осмислити затримку катеринославського вантажу, але наслідки вже пішли по поверхні — нерівно, уривчасто, через людей, які не мали до тієї баржі жодного стосунку. Саме так завжди починалися справи, що виходили за межі однієї губернії: не через сам факт, а через відлуння.

Кравченко дізнався про затримання ще до того, як у газетах з’явилися короткі рядки дрібним шрифтом. Новина прийшла неофіційно — через людину, яка не назвала ані джерела, ані причин поспіху. У цій невизначеності було щось київське: справа рухалася не знизу вгору, а навпаки, тиском згори, який ще не набув формальних обрисів.

Журналіст, про якого йшлося, був знайомий Кравченкові давно. Його звали Олександр Левицький — кореспондент без постійної редакції, з репутацією людини, що працює повільно й невідворотно. Не близький приятель і не співучасник, а з тих людей, із якими зводить робота і спільна звичка мовчати довше, ніж потрібно. Він збирав матеріали не швидко і не гучно, відкладаючи записи доти, доки вони починали складатися в лінію. Саме така методичність завжди дратувала владу більше, ніж відвертий випад.

Формулювання обвинувачення виглядало знайомо до втоми: «наклеп на посадових осіб шляхом поширення неправдивих відомостей». Але цього разу справа була виписана ретельніше, ніж здавалося спершу.

Левицькому інкримінували не статтю і не публічний виступ, а умисел до поширення. Під час обшуку в нього вилучили зшиток із чорновими нотатками, де він звів у єдину послідовність рейси катеринославських барж, номери накладних, дати оплат і прізвища бухгалтерів. Окремим пунктом ішли виписки з київських газет і приватних бюлетенів — не як цитати, а як довідковий матеріал.

Слідство твердило, що цього досить, аби визнати намір «завідомо шкідливим», навіть без факту публікації. Саме така конструкція дозволяла тримати людину під вартою, не доводячи самого злочину. Кравченко бачив подібні справи раніше — їх заводили тоді, коли папери з Києва випереджали місцеві журнали.

Він не дозволив собі жодних різких рухів. Від тієї миті, як йому стало відомо про обсяг обвинувачення, він діяв уже не як сторонній спостерігач, а як адвокат Левицького — формально ще не допущений, але фактично залучений. Коли система не встигає за власними документами, вона починає працювати руками — і саме в цей момент адвокат не має права бути швидшим за неї. Він подав клопотання про побачення того ж дня, сухо і рівно, посилаючись на статути і процесуальні норми, ніби справа йшла про звичайне порушення порядку утримання.

Дозвіл дали надвечір. Затримка не мала практичного сенсу і саме тому була показовою. Час тут використовували не для розслідування, а для тиску.

У камері було темно і тісно, пахло вогкістю і старим залізом. Це був простір, створений не для утримання, а для зламу. Журналіст сидів на лаві, тримаючи руки на колінах, ніби вони належали не йому. Обличчя було набрякле, під оком темніла свіжа пляма.

— Не пиши нічого різкого, — сказав він тихо. — Їм це тільки на руку.

Кравченко кивнув. Він уже знав, що різкі слова тут нічого не важать.

Розмова була коротка і важка. Левицький говорив обережно, підбираючи слова так, ніби вони могли бути занесені до протоколу навіть без писаря. Він уточнив, що його допитували не про тексти, а про спосіб мислення: хто навчив його зводити рахунки з рейсами, хто показав, де шукати зв’язки, і чи мав він контакт із Києвом поза офіційними каналами. Лише тепер журналіст уточнив, за що саме його тримають: за чорнові записи, вилучені під час обшуку, і за спробу звести в одну схему рейси барж, рахунки й підписи. Опублікованого тексту не існувало, і саме це робило справу зручною. Кожна пауза в ній означала більше, ніж фрази. Ц затриманого цікавилися не статтями і не текстами — його питали про джерела, про Київ, про прізвища, які він ніколи не вживав уголос. Ця спрямованість була красномовнішою за будь-який протокол.

Вийшовши з камери, Кравченко відчув напруження, знайоме з інших справ: те саме, що передує необачному кроку. Він зупинився і змусив себе дихати повільно. Адвокат, який дозволяє собі гнів, полегшує роботу не клієнтові, а опонентові.

Наступного ранку Кравченко подав письмову скаргу на дії поліції вже як захисник. Перед тим уважно звірив дати і години з внутрішніми журналами управління. Неточності були дрібні, але саме з них згодом складаються великі порушення. Скарга була конкретна: із зазначенням часу, осіб і порушених статей. Такий документ не вирішує справи одразу, але він починає рух паперів у невигідному напрямку.

Паралельно Кравченко домовився з лікарем про огляд затриманого. Формально — для оцінки стану здоров’я. Насправді — для фіксації того, що вже не можна буде зняти жодним поясненням. Медичний акт у таких справах важить більше, ніж десяток свідчень, бо не знає імен і мотивів.

Огляд провели того ж дня. Синці, забої, ознаки струсу — нічого такого, що загрожувало б життю, але достатньо, щоб кожен наступний тиск ставав обтяжуючим. Коли Кравченко побачив журналіста вдруге, той виглядав гірше, проте тримався.

— Вони поспішають, — сказав він. — Це добре.

Кравченко не відповів. Він уже бачив цю логіку: коли б’ють, значить, не мають часу чекати, а коли не мають часу, значить, десь вище процес пішов не так, як планували.

У коридорі поліцейського управління він сів за стіл і почав писати клопотання про зміну запобіжного заходу. Не з надією на негайний успіх, а для того, щоб примусити систему діяти в межах, які вона не контролює повністю. Кожне слово він зважував так, ніби йшлося не про папір, а про межу.