Розділ ХVІІ

Вечір напередодні був сірий і непримітний, з тих, що не запам’ятовуються самі по собі. Канцелярія спорожніла рано, і Шаповал вийшов останнім, замкнувши двері з тією звичною уважністю, яка не дозволяє думкам розбігатися.

Записку він знайшов уже тоді, біля ґанку, коли надягав пальто і машинально перевірив кишені — жест старої звички, виробленої роками служби. Клаптик паперу був складений акуратно, без поспіху, і лежав так, ніби його поклали туди з розрахунком, що він буде знайдений не одразу, а саме в цю мить.

«Бережіть здоров’я; правда не завжди того варта».

Фраза не потребувала пояснень. Вона не лякала і не погрожувала прямо. Вона пропонувала вибір, якого насправді не було.

Уночі Шаповал майже не спав. Записка лежала на столі, між паперами, і щоразу, коли він підводився, погляд мимоволі повертався до неї. Він думав не про те, хто її залишив, а про те, звідки знають, коли і де її можна було залишити без свідків.

Ранок застав його з цим самим питанням. Йдучи на службу, він не перечитував записку, але відчував її присутність так само виразно, як власні документи у портфелі. Вона стала частиною нічної думки, що не встигла згаснути.

На третій вулиці він упіймав себе на відчутті, що його не супроводжують, а радше придивляються. Це не було стеження у прямому сенсі. Швидше — перевірка руху. Один і той самий перехожий траплявся двічі, потім зникав; візник на розі надто довго не рушав з місця; у вітрині з’являлося знайоме відбиття.

Такі речі в ті роки називали не «хвостом», а наглядом. Негласним, непоспішним, без явного наказу. Нагляд не тисне — він звіряє. Перевіряє, чи злякається людина сама.

Шаповал це знав. І саме тому не змінював кроку і не озирався. Лише обрав інший маршрут — не різко, а природно, так, як це робить людина, що раптом згадала про дрібну справу. Він звернув до книжкової крамниці, зупинився перед вітриною, прочитав кілька назв, зайшов усередину й вийшов з іншого боку. Нагляд не зник і не посилився. Це означало, що за ним не йшли — його вели у списку.

Коли він увійшов до будівлі прокуратури, відчуття сторонньої уваги ослабло, але не щезло. У таких місцях нагляд змінює форму, а не припиняється.

У коридорах було тісно й глухо. Люди говорили пошепки, хоч приводів для цього не було. Шаповал ішов повільно, відзначаючи деталі: хто відводить погляд, хто дивиться надто довго, хто раптом стає надто ввічливим.

Перед розмовою Шаповал устиг посидіти в приймальні. Це була частина служби, про яку рідко пишуть у звітах. Тут можна було дізнатися більше, ніж у кабінетах: хто виходить із дверей роздратований, хто — надто задоволений, хто ховає папери під пахвою, а хто тримає їх так, ніби вони не важать нічого.

Він зауважив, що двоє дрібних чиновників сперечалися пошепки про терміни поставок. Слово «рейс» прозвучало двічі. Обидва рази — з однаковою інтонацією. Це була інтонація людей, які не мають до чогось стосунку, але знають, що краще про це мовчати.

Розмова, заради якої він прийшов, тривала недовго. Формально — обмін інформацією, не більше. Але саме в таких коротких розмовах іноді випадає зайве слово.

— Справа ця, — сказав один із прокурорських чиновників, ніби між іншим, — перебуває під особливою опікою.

— Чиєю? — запитав Шаповал.

Співрозмовник помовчав мить довше, ніж слід.

— Міністерства шляхів, — нарешті відповів він. — Там зацікавлені, щоб усе було… з’ясовано.

Слово «з’ясовано» прозвучало двозначно. Шаповал це почув.

Тепер окремі фрагменти починали торкатися одне одного. Контракти. Пароплави. Метал. Вбивство Власенка вже не виглядало випадковістю чи надмірною жорстокістю. Це була ланка. Не найважливіша, але незручна.

Холод він відчув не від страху. Від точності. Коли схема торкається державних контрактів, вона перестає бути кримінальною і стає державною. А держава не любить, коли її рахують.

Шаповал вийшов з прокуратури іншим шляхом. Надворі вже сутеніло, і вуличні ліхтарі загорялися повільно, ніби неохоче. Він зупинився біля телеграфу.

Телеграму він складав швидко, без зайвих слів. Тут не було місця обережності.

«Потрібні справжні підписи бухгалтера. Терміново».

Він підписався лише ініціалами. Це не було таємницею, але дисципліною.

Коли телеграфіст узяв папірець, Шаповал раптом усвідомив, що зробив крок, після якого відступ стає неможливим. Він більше не фіксував загрози — він на неї відповідав. Записка в кишені, хвіст на вулиці, ім’я міністерства у коридорі — усе це складалося в одну лінію.

Він вийшов на вулицю і пішов повільно, не обертаючись. Тепер загрози перестали бути натяками. Вони отримали адреси і посади.

Київ дивився на нього байдуже, як завжди. Але під цією байдужістю рухалася сила, яка вже зробила свій вибір.

Шаповал не повернувся додому одразу. Він ішов повільно, дозволяючи місту жити своїм вечірнім життям, ніби між ними не було жодних рахунків. На Подолі крамниці зачинялися раніше, ніж у центрі; ліхтарі тут світили тьмяніше, і тіні від будинків лягали ширше. Саме в таких місцях найкраще думається — коли простір не підказує відповідей.