Розділ ХVІ

Катеринослав зустрів його сухо й діловито, без сентиментів. Місто жило не вулицями, а рахунками. Тут не питали, звідки ти приїхав, якщо знав, навіщо прийшов. Степан відчув це одразу, щойно зійшов з вагона і вдихнув повітря, насичене пилом, димом і металевим присмаком роботи. Це було повітря, у якому легше рахувати, ніж думати про наслідки.

Він не поспішав. У Катеринославі поспіх викликав підозру. Тут звикли до тривалих процесів: виплавка, прокат, облік, відвантаження. Усе мало свій ритм, і Степан входив у нього так, ніби ніколи й не виїздив.

Завод стояв осторонь старих житлових кварталів — важкий, розлогий, з корпусами, що здавалися незмінними, мов сама потреба в залізі. Через службовий вхід він пройшов без перепон: його прізвище ще пам’ятали, а папір із печаткою управління робив свою справу краще за будь-які пояснення.

Запит до бухгалтерії значився як плановий. Саме це й було небезпечним. До планових запитів не готуються з особливою ретельністю, не прибирають зайвого, не переписують старі книги. У них покладаються на інерцію порядку.

На заводі його ж бо добре знали, не як нареченого обліковиці, а як правника, якого часто залучали до дріб’язкових правничих питань, що потребували знань та зв’язків, а саме тому Гайдук приймав так часто рішення звернутися до Кравченка.

Клерк, який зустрів Степана, був людиною обережною і втомленою. Він не ставив запитань і не пропонував допомоги понад необхідне. У таких місцях це вважалося ознакою розуму.

— Довго ж тебе не було, — сказав він, відчиняючи двері архівної кімнати.

— Достатньо, — відповів Степан.

Кімната була низька, заставлена шафами до самої стелі. Папки стояли щільно, за роками, відділами, видами операцій. Тут не було місця випадковості. І саме тому будь-яке відхилення мало значення.

Степан не торкнувся головної книги. Баланс завжди бреше красиво. Він почав із видаткових накладних — найменш показного, але найчеснішого виду паперу. У них важко приховати рух. Вони фіксують не намір, а факт.

Він звіряв дати, вагу, підписи, печатки. Робив це повільно, ніби без інтересу, але внутрішньо тримаючи схему цілком. Уже за годину йому стало зрозуміло: деякі накладні повторюють одна одну з дивною точністю. Та сама печатка, той самий підпис, та сама формула вантажу.

Фірма значилася як посередник. Назва — без історії. Реєстрація — недавня. Власник – нічим не примітний. Саме такі фірми і з’являються там, де вантажі мають зникати, не залишаючи сліду.

— Цю пам’ятаєш? — спитав він клерка, не піднімаючи очей від паперу.

Той подивився швидко і відразу ж відвів погляд.

— Папери надходили з управління. Ми лише проводили.

Він не сказав «я не знаю». Він сказав рівно стільки, скільки дозволяла його власна безпека.

Степан відклав накладні і взявся за паспорти партій. Товсті зошити, прошиті й пронумеровані, з таблицями, де кожен рядок мусив відповідати конкретному вантажу. Тут облік уже не прикрашали. Тут рахували.

І саме тут схема оголилася.

Те, що проходило за рахунками, не відповідало тому, що фактично виходило зі складів. Розбіжності були не тонкі, не бухгалтерські. Вони були грубі, майже нахабні. Тонни металу зникали між рядками так, ніби хтось заздалегідь знав: ніхто не зведе ці цифри разом.

Степан відкинувся на спинку стільця. У цей момент він уже не перевіряв. Він читав.

Метал ішов не за призначенням. Він ішов у тінь, минаючи офіційні канали. А в тіні, як і належить, хтось вів паралельний облік — точніший, небезпечніший, ніж будь-яка бухгалтерія заводу.

Саме тут думка про наречену перестала бути спогадом. Вона стала поясненням.

Вона не вміла працювати абияк. Вона фіксувала дати, години, підстави. Не для звіту — для власної ясності. Якщо вона отримала доступ до цих цифр, то не могла не побачити розбіжностей. А побачивши, не могла не спробувати їх зрозуміти.

Степан відчув холод не від кімнати, а від логіки того, що вимальовувалося. Вона могла не знати всієї схеми. Але їй було достатньо побачити, що облік роздвоюється. Для когось цього виявилося забагато.

Він зібрав папери обережно, не залишивши жодних зовнішніх ознак зацікавлення. У таких справах небезпечні не запитання, а пам’ять.

У конторі він не одразу сів писати. Спершу ще раз відтворив у голові весь ланцюг: завод, допоміжна фірма, печатка, зниклі тонни, паралельний облік. Лише тоді взяв чистий аркуш.

Запит до Києва він складав так, ніби писав підручник з діловодства. Жодного зайвого слова, жодного припущення. Лише прохання надати відомості про походження печатки: ким видана, на якій підставі, в яких документах зареєстрована.

Він знав наперед: відповідь буде неправдивою. Але саме це й було потрібно. Брехня, викладена офіційною мовою і скріплена підписом, перестає бути чуткою. Вона стає фактом.

Степан склав лист і відклав його, не запечатуючи. Цієї ночі він уже не працював із цифрами. Він рахував час.

Катеринослав за вікном дихав рівно й важко. Місто металу не знало, що одна з його тіней почала набувати обрисів.

Степан загасив лампу і ще довго сидів у темряві, слухаючи, як у дворі перегукуються нічні робітники. Їхні голоси були глухі, втомлені, без злості. Так говорять люди, що не ставлять запитань і не хочуть знати відповідей. Саме на таких трималася ця система.