Розділ ХV

Наступного дня місто здавалося звичайним. Трамваї ходили за розкладом, у канцеляріях скрипіли пера, кав’ярні відчинялися вчасно. Лише для Шаповала цей ранок мав інший присмак — той, що з’являється, коли ще нічого не сталося, але вже все вирішено.

Виклик був короткий і без пояснень. Начальник чекав у кабінеті, де важкі штори відсікали зайве світло, а годинник на стіні відмірював час так гучно, ніби навмисне нагадував про порядок.

— Сідайте, — сказав він, не підводячи очей від паперів.

Шаповал сів. Він умів читати інтонації не гірше, ніж протоколи. Тут не було ані гніву, ані співчуття. Лише холодна службова рівність.

— Останнім часом ви надто напружені, — мовив начальник. — Справ багато, робота нервова. Я б радив вам узяти відпустку. На кілька тижнів. Місто нікуди не подінеться.

Ці слова були вимовлені рівно, майже доброзичливо. Саме тому вони звучали як застереження.

— У мене немає підстав, — відповів Шаповал. — Справи в роботі, строки…

— Підстави знайдуться, — перебив начальник так само спокійно. — Або для відпустки. Або для іншого.

Він нарешті підвів погляд. У ньому не було загрози. Була констатація.

— Це порада, — додав він. — І я б не радив її ігнорувати.

Шаповал підвівся, віддав честь і вийшов. Коридор здався йому довшим, ніж зазвичай. Він ішов, відчуваючи спиною чужі погляди, і тепер уже не сумнівався: за ним стежать. Не відкрито, не грубо, а так, як це вміють робити установи — через людей, папери і мовчання.

У той самий час Кравченко підіймався сходами судової палати. Кам’яні сходи були слизькі від натоптаного снігу, і кожен крок вимагав уваги. У коридорі його наздогнав пристав — молодий, але надто вже старанний.

— Пане присяжний повірений, — звернувся він, зупиняючи Кравченка легким дотиком до рукава. — Дозвольте слово.

Кравченко зупинився.

— До мене дійшли відомості, — сказав пристав, не дивлячись прямо в очі, — що ви виявляєте надмірну цікавість до справ, які не перебувають у вашому провадженні. Це… може бути витлумачене як порушення дисципліни.

— Відомості, — повторив Кравченко. — Цікаве слово.

— Я лише попереджаю, — швидко додав пристав. — Заради вашого ж блага.

Кравченко кивнув і пішов далі, не озираючись. Він знав цю мову. У ній не було статей і параграфів. Лише натяки і межі, які радили не переходити.

До кав’ярні на Володимирській він не заходив. Це було б надто помітно. Натомість він зупинився неподалік і зачекав. Хлопчик, що допомагав у залі, з’явився за кілька хвилин, несучи під пахвою кошик із хлібом.

Кравченко поклав йому в долоню складений удвічі клаптик паперу.

— Передаси пану, — сказав тихо. — Тому, що вчора.

Хлопчик кивнув. Питань він не ставив.

Записка була коротка:

«Тиснуть. Слід помічено. Будь обережний».

Відповідь прийшла, так само без слів. Хлопчик приніс її разом із рештою.

«Радять зникнути. Значить, знаємо більше, ніж треба».

Обруч стискався. Кожен їхній рух тепер мав вагу, кожне слово могло стати приводом. Але саме це дивним чином знімало вагання. Коли вибору майже не лишається, рішення стає простішим.

Того вечора Шаповал залишився у відділку довше, ніж дозволяли загальні правила. Він витяг справу, яку мав би передати іншому, і зробив кілька виписок без реєстрації. Це було дрібне порушення, але він знав: з таких починається шлях без повернення.

Кравченко ж у номері відкрив шухляду, де зберігав папери, не призначені для сторонніх. Він переписав фрагмент архівного запису зі щоденником поруч, поєднавши те, що офіційно поєднувати було не можна.

Кожен із них окремо вчинив свій маленький злочин — не проти людей, а проти процедури. І обидва розуміли: назад дороги вже немає.

Шаповал, залишившись у кабінеті на самоті, довго не гасив лампу. Світло різало очі, але темрява здавалася ще небезпечнішою. Він розклав виписки на столі так, щоб вони не складалися в очевидну послідовність. Кожен аркуш окремо не означав нічого. Разом вони починали утворювати хід думки — не доведення, не обвинувачення, а напрямок.

Він знову перечитав власні нотатки і впіймав себе на тому, що шукає не нові факти, а прогалини. Те, чого бракувало, промовляло голосніше за те, що було записано. У документах надто часто з’являлися ті самі руки, ті самі години, ті самі формули. Це могло бути випадковістю. Або ознакою порядку, який не любить зайвих очей.

Йому згадалася порада про відпустку. Вона була зручна для всіх: для начальства — як спосіб виграти час, для справи — як привід зупинитися. Саме тому він не міг її прийняти. Шаповал знав: коли тебе просять відійти вбік, це означає, що ти стоїш надто близько.

Кравченко тим часом сидів за письмовим столом, де світло лампи лягало чіткою межею між паперами і темрявою кімнати. Він поклав щоденник ліворуч, переписаний архівний запис — праворуч і довго не торкався жодного. Це було схоже на зважування, у якому результат залежить не від цифр, а від сміливості їх поєднати.