Розділ ХIV

Архівний підвал жив за власними законами, не подібними до жодних інших у місті. Тут не було ані дня, ані ночі в звичному розумінні. Час визначався не годинником, а кількістю перегорнутих сторінок і втомою очей. Кам’яні стіни, просякнуті вологістю, тримали холод рівно й терпляче, наче робили свою справу не одне століття і не бачили в ній нічого особливого.

Лампа під зеленим ковпаком стояла на широкому столі, складеному з грубих дощок. Світло її було обмежене, зосереджене, немов навмисне не хотіло бачити більше, ніж дозволено. За межами цього кола все тону­ло в напівтемряві, де стелажі з папками стояли, як мовчазні свідки, що давно втратили обличчя, але не пам’ять.

Тиша тут була особливою. Вона не просто відсутністю звуків, а чимось відчутним, майже матеріальним. Її можна було почути — у тихому потріскуванні ґнота, у шурхоті паперу, у рідкісному скрипі дерева, що осідало під власною вагою.

Шаповал працював мовчки. Він звик до архівів, але кожного разу ставився до них з однаковою обережністю. Тут не любили різких рухів і зайвих питань. Він ішов уздовж стелажів повільно, перевіряючи написи на корінцях папок, звіряючи роки, відділи, позначки чорнилом і олівцем. Його цікавили книги реєстрацій і договори, оформлені ніби між іншим, без пафосу, але з правильною мовою і правильними підписами.

Кравченко тримався трохи осторонь. Його зона пошуку була іншою: дублікати, копії, зшитки, які вважали другорядними і тому залишали без пильного нагляду. Він знав: саме там найчастіше ховається те, що не наважилися знищити, але й не хотіли виставляти напоказ.

Вони не домовлялися про розподіл роботи словами. Це сталося само собою, майже непомітно. Кожен розумів межі іншого і не заходив на чужу ділянку без потреби.

Минув час. Лампа двічі тьмяніла, і Шаповал мовчки поправляв ґніт. Хранитель архіву, старий із втомленими очима, з’являвся лише зрідка, перевіряючи, чи все на місці, і так само беззвучно зникав між стелажами. Його присутність відчувалася, як присутність самого архіву — беземоційна і невідворотна.

Вони зійшлися біля одного й того самого ряду майже одночасно. Не тому, що шукали одне й те саме, а тому, що шлях кожного вів сюди з різних боків. Стелаж був старий, з потертою нумерацією, де цифри ледь трималися на цвяхах.

Шаповал простягнув руку до папки з написом, зробленим поспіхом.

Кравченко в ту ж мить узяв іншу, сусідню.

Вони завмерли на секунду, обмінялися поглядами і мовчки поступилися одне одному місцем, ніби визнаючи спільність знахідки ще до того, як вона стала очевидною.

Папери були схожі. Контракти, складені з точністю, але без надмірної ретельності. Дати, що повторювалися. Прізвища, які вже траплялися раніше, але тепер з’явилися поруч. І, головне, — дублікати. Ті самі тексти, ті самі формули, але з незначними відмінностями, які не впадали в око непідготовленому читачеві.

Кравченко першим звернув увагу на олівцеву помітку на полі. Лінія була тонка, канцелярська, зроблена твердим олівцем, яким зазвичай користувалися для внутрішніх відміток, не призначених для стороннього ока.

— Погляньте, — тихо сказав він.

Шаповал нахилився. Напис був зроблений швидко, майже недбало:

«К-р-с-л-в — пароплав».

— Скорочення, — мовив Шаповал. — І транспорт.

— Або напрям, — додав Кравченко. — Або спосіб зникнення.

Вони переглянулися. Тепер пазл починав складатися не з припущень, а з речей, які можна було тримати в руках.

Шаповал озирнувся. Хранителя не було видно. Він знав правила і знав, де вони починаються і де закінчуються. Повільно, майже буденно, він дістав із внутрішньої кишені тонкий аркуш і акуратно притиснув його до контракту.

Рух був ризикований. Не злочинний, але такий, що не мав би відбутися. Він зняв копію швидко, не змінюючи виразу обличчя, ніби робив це сотні разів.

Кравченко мовчав. Він розумів, що ця мить не потребує коментарів.

Він узяв один із документів і почав читати вголос, майже пошепки, щоб не розбудити архівну тишу. Один рядок змусив його зупинитися.

Формулювання було знайоме. Надто знайоме.

— Це… — почав він і замовк.

Шаповал подивився на нього уважніше.

— Зі щоденника, — тихо сказав Кравченко. — Вона вела його не як сповідь. Це були короткі записи, без емоцій, з датами, іноді з годинами. Наче чернетка для пам’яті, а не для серця. — Той самий зворот. Та сама фраза. Вона писала це не про відчуття. Вона писала про шлях.

Тиша між ними стала ще густішою. Ніч, якщо її можна було так назвати, остаточно перейшла на їхній бік.

Вони більше не шукали навмання. Пошук почав вибудовуватися у зв’язки між паперами. Ця архівна сесія стала першою спільною роботою — без слів, без жестів і без домовленостей. Лише з мовчазним розумінням того, що відтепер деякі речі вони бачитимуть разом і мовчатимуть про них разом.

Архів прийняв це мовчки, як приймав усе інше.

Проте мовчання не означало завершення. Воно лише змінювало характер роботи. Шаповал першим порушив застиглу нерухомість, обережно відсунувши знайдені папки убік і повернувшись до стелажа.