Розділ XIІI

Кав’ярня на Володимирській стояла осторонь галасу, хоч вулиця й не знала тиші навіть узимку. Високі вікна, трохи запітнілі від теплого пару, дивилися на тротуар з тією стриманою байдужістю, якою дивляться люди, що бачили надто багато облич і розмов, аби ще чомусь дивуватися. Усередині пахло свіжозмеленою кавою, вугіллям і старим деревом. Цей запах тримався тут роками, осідав у штукатурці, у спинках стільців, у важких завісах, які відділяли залу від протягів.

Шаповал прийшов раніше. Він завжди приходив раніше, хоч ніколи не визнавав у цьому ані звички, ані принципу. Сів так, щоб бачити вхід і водночас не бути надто на видноті. Зняв рукавиці, акуратно склав їх поряд з капелюхом. Руки поклав на стіл, не схрещуючи, не напружуючи пальців. Обличчя його було рівне, майже байдужe, як у людини, що вже вирішила для себе головне і тепер дозволяла подіям рухатися у дозволених межах.

Кравченко з’явився без запізнення, але без поспіху. Його крок був різкий, майже сухий, немов він відрізав підошвами кожен зайвий звук. Капелюха він зняв одразу, з якоюсь демонстративною коректністю, ніби нагадуючи і собі, і співрозмовнику: ввічливість не скасовує гостроти. Очі його ковзнули по залі швидко, професійно, затрималися на Шаповалі рівно настільки, щоб упевнитися — це він.

— Пане, — коротко кивнув Кравченко, сідаючи навпроти. — Дякую, що знайшли час.

— Він у мене службовий, — спокійно відповів Шаповал. — Навіть тут.

Вони замовили каву майже одночасно, не дивлячись один на одного. Це була дрібниця, але саме з таких дрібниць складалося перше враження: обидва звикли діяти без зайвих слів.

Розмова почалася одразу з фактів, ніби вони мовчки дійшли згоди, що будь-яка прелюдія тут буде зайвою і навіть небезпечною.

Кравченко виклав на стіл тонку папку, не відкриваючи її повністю. Лише зсунув край так, щоб було видно кути документів і характерний колір гербового паперу.

— Оригінали, — уточнив він. — Не копії і не виписки. Два векселі, оформлені належним чином, із протестом, який так і не був поданий у строк.

Шаповал злегка підняв брови.

— Це вже порушення, — сказав він. — Протест по векселю має бути заявлений негайно, інакше папір втрачає силу для подальших вимог.

— Саме так, — відповів Кравченко. — Але сила паперу — не завжди в його юридичній дії. Іноді вона в тому, хто і чому вирішив цю дію знехтувати.

Він обережно торкнувся пальцем одного з кутів.

— Дата складання — за тиждень до події. Передача — близько дев’ятої вечора. Місце — контора, яка формально не викликає жодних підозр: сплачені збори, чинна ліцензія, справний писар.

— «Формально», — повторив Шаповал, тепер уже дивлячись на папери. — Ви добре підбираєте слова.

— Я змушений, — сухо відповів Кравченко. — Бо все, що не вкладеться у формулу, суд просто не почує.

Шаповал повільно перегорнув верхній аркуш, не торкаючись тексту, лише звіряючи підписи очима.

— Мої повноваження, — сказав він, — обмежуються рамками слідства. Я маю право витребувати документи, допитати осіб, зіставити покази. Але я не можу діяти на припущеннях і не можу відкривати провадження лише з огляду на «ймовірно».

— А мої, — відповів Кравченко, — ще вужчі. Адвокат не має права ані витребувати, ані допитувати. Я можу лише збирати відомості, які мені добровільно нададуть, і будувати з них правову позицію. І то — для захисту, а не для пошуку істини.

— Отже, — підсумував Шаповал, — ми обоє працюємо з обмеженнями.

— Саме вони, — кивнув Кравченко, — і змушують нас говорити одне з одним.

Настала коротка пауза. Кава парувала, і в цій буденній дрібниці було щось майже заспокійливе.

— Закон, — мовив Шаповал, — тримається на процедурах. Варто одну з них порушити — і вся справа розсиплеться.

— А справедливість, — відповів Кравченко, — часто починається там, де процедури ще не встигли дістатися. Моє завдання — показати, що за сухими формулами ховається намір.

Вони дивилися один на одного уважно, без ворожості, але й без поступок. Це була не суперечка, а зіставлення позицій.

— Я не можу вести неофіційне слідство, — сказав Шаповал. — Але можу дивитися на матеріал ширше, ніж того вимагає протокол.

— А я, — відповів Кравченко, — можу ставити питання так, щоб відповіді з’являлися раніше, ніж їх дозволять задати офіційно.

Він обережно заштовхнув папку назад до себе.

— Архіви, — додав він. — Реєстри, старі книги, протестні журнали. Там зазвичай лежить те, що колись вважали дрібницею.

Шаповал підвівся першим. Заплатив, не дивлячись на суму.

— Зустрінемось в архіві, — сказав він, одягаючи капелюха. — Офіційно — ні.

Кравченко кивнув. Без усмішки.

Вони вийшли з кав’ярні порізно, не озираючись. Але кожен із них уже знав: відтепер він працює не сам. Назви цьому ще не було, та команда вже існувала.

За дверима кав’ярні холод одразу взяв своє. Шаповал пройшов кілька кроків Володимирською, не озираючись, але внутрішньо вже повернувся до столу, до папки, до інтонацій. Він не любив різких людей, однак ще менше довіряв гладким. Кравченко був незручний, ламкий, проте в цій ламкості не відчувалося фальші. Це насторожувало і водночас зобов’язувало.