Розділ XII

Поїзд зупинився різко, з коротким, майже жалібним зойком металу, і Київ увійшов у вагон не одразу. Спершу — запахом: мокрого каменю, вугілля, холодної води, якою зранку поливали перони, і ще чогось старого, притлумленого, що завжди тримається великих міст. Потім — шумом: голосами, свистками, уривчастими наказами, скрипом коліс.

Степан підвівся не відразу. Він дав юрбі пройти повз, ніби перевіряючи себе на терпіння. Лише коли вагон майже спорожнів, узяв валізу й рушив слідом. На сходинках довелося зупинитися: знизу здіймалася хвиля людей, і кожен ніс із собою свій поспіх, свою справу, свою дрібну або велику тривогу. Київ не приймав — він поглинав.

У вокзальній залі світло падало згори важкими плямами. Колони, що підтримували склепіння, мали вигляд надто правильний, надто показний, ніби місто одразу нагадувало: тут усе збудовано не для тебе. Степан відчув це тілом. У Катеринославі простір був ширший, простіший, там людина могла дозволити собі бути незграбною. Тут же кожен рух одразу ставав помітним, кожна зупинка — підозрілою.

Він ішов повільно, тримаючи валізу близько до ноги. Кілька разів зупинявся, пропускаючи екіпажі й візників, що нетерпляче перегукувалися між собою. У цих голосах не було злості — лише звичка поспішати, ніби саме поспіх і був тут головною чеснотою. Степан ішов мовчки, звіряючи напрямок не з вивісками, а з власною пам’яттю: він бував у Києві й раніше, та щоразу це місто здавалося іншим, холоднішим, відстороненішим. Бруківка за межами вокзалу була слизька від нічного дощу, і кроки вимагали уважності. Вивіски над крамницями тягнулися одна за одною, написані з претензією на столичну значущість. Знайомі літери складалися в слова, які не хотілося вимовляти вголос. Київ говорив повільно, але вимагав, щоб його слухали.

Готель біля Володимирської вулиці він знайшов без зусиль. Перед входом стояв хлопчак і ліниво підмітав сходи, не надто дбаючи про результат. Степан кинув на нього короткий погляд і подумав, що тут навіть байдужість має свій усталений вигляд, наче її давно внесли до розкладу. Будинок був старий, з темним під’їздом і сходами, стерті сходинки яких пам’ятали більше ніг, ніж імен. Усередині пахло старим милом, вогкістю й чужими снами. Номер виявився дешевим і тісним: вузьке ліжко, стіл, що хитався, якщо спертися на край, умивальник із плямами, які не відмивалися роками.

Степан поставив валізу під стіну, зняв пальто і повісив його на гачок. Зробив це повільно, уважно, ніби цей дрібний порядок мав стримати розлад усередині. Потім сів за стіл і дістав блокнот. Перед тим, як розгорнути його, Степан довго дивився на закриту обкладинку. Йому здавалося, що саме в цю мить він остаточно переходить межу між дорогою і справою.

Чиста сторінка дивилася на нього непривітно. Він кілька разів підносив перо, але рука завмирала. Питання, які він мав поставити слідчому, були прості за формою, але небезпечні за змістом. Кожне могло обернутися проти нього самого. Він почав писати повільно, короткими рядками, розбиваючи думки, ніби розкладаючи справу на частини, які ще можна втримати під контролем.

За вікном дзенькнув трамвай, і за тим дзвоном пролунав крик візника, короткий і різкий. Степан подумав, що в Катеринославі цей звук означав би лише чергову дрібну сутичку за місце на вулиці, а тут — він був частиною міського порядку, такого ж обов’язкового, як дзвони чи полуденний рух канцелярій. Десь далеко глухо били дзвони, і цей звук не заспокоював, а нагадував про порядок, у якому кожному вже відведено місце. Степан зупинився, відклав перо і прислухався. Київ дихав рівно, байдуже, як механізм, що не зважає на окремі збої.

Лист нареченої все ще лежав у внутрішній кишені піджака. Степан знав це з тією особливою точністю, з якою знають про біль у тілі або про приховану рану. Він довго не наважувався вийняти його, ходив по кімнаті, переставляв дрібні речі на столі, навіть двічі підійшов до вікна — все, аби відтягнути мить.

Зрештою він сів і повільно дістав складений аркуш. Розгортав обережно, майже сором’язливо, ніби боявся зламати не папір, а той крихкий лад, який утримував у собі весь цей день.

Папір був тонкий, пожовклий по краях, злегка пом’ятий у згинах. Вона писала чорнилом, рівним і чистим, але цього разу без звичної легкості. Рядки лягали щільно, майже впритул, немов вона берегла кожен клапоть місця. У цьому письмі не було нічого від інтимної недбалості закоханої жінки — радше точність людини, що звикла відповідати за сказане.

Він ковзав поглядом по рядках, не читаючи одразу сенсу. Спершу вловлював ритм її письма, зупинки, легкі натиски пера. Йому здавалося, що в цих дрібних нерівностях відбився той самий жест, яким вона зазвичай поправляла волосся або зупиняла його, коли він поспішав із висновками. Це була тиха, майже непомітна близькість, яку він не цінував за життя.

Лише згодом слова почали складатися у зміст:

«Перевірила рахунки вдруге. Те саме ім’я з’являється там, де не повинно. Якщо помиляюсь — хай пробачать. Але мовчати не можу».

Він перечитав ці рядки кілька разів. Не тому, що вони були незрозумілі, а тому, що за ними проступала її внутрішня боротьба. Сумнів, стриманий страх і водночас тверде рішення — усе те, що він колись вважав зайвою обережністю.

Далі стояла дата, кілька скорочених назв і позначок, зрозумілих лише тому, хто тримав у голові всю схему. Це вже не була лірика — це був слід. Нерівний, поспішний, але точний. Наприкінці — ініціали, виписані з надмірною старанністю, так, ніби рука на мить затремтіла.