Розділ XI

Нічний потяг, що вирушив із Катеринослава до Києва, гойдався рівно, ніби важка, втомлена тварина, яка знає дорогу й не поспішає дивуватися нічому. Усередині вагон був напівтемний: лампи під стелею тремтіли жовтим світлом, і кожен їхній подих лягав на поліровані панелі тьмяними відблисками. Степан сидів у своєму купе, тримаючи на колінах валізу, ніби ту необхідну міру ваги, що не дає думкам розбігатися. У сусідньому купе хтось тихо хропів; далі, ближче до тамбура, скрипіло сидіння — певно, пасажир марно шукав зручнішого положення. Час від часу вагоном проходив провідник, і кроки його відгукувалися в підлозі невпевненим, але впорядкованим ритмом. Іноді десь у кінці коридору прочинялися дверцята: на мить виривався запах тютюну, чути було кашель, короткий шепіт, потім усе знову зачинялося. Тамбур час від часу стиха стогнав — то метал трутився об метал, і звук цей нагадував далекий, глухий зітх.

Ця нічна зібраність людей у тісному просторі нагадувала Степанові робітничі бараки: там теж усі спали майже впритул, але кожен мав своє мовчання. Він колись заходив туди з документами та інструкціями, а вона — з перев’язаними пачками паперів, які треба було переписати чи звірити. Вона легко знаходила з робітницями мову, умудряючись говорити про щось просте серед гуркоту й втоми. Він тоді дивився на це з відстороненою ніжністю й думав, що цей світ його не торкнеться.

Шкатулка з речами нареченої була поруч, у валізі, загорнута в бавовняну хустку. Він не відкривав її більше з того моменту — не тому, що боявся, а тому, що знав: кожне її торкання має бути виваженим. Але лист — той аркуш її руки — лежав у нього в пальцях. Він розгортав його з обережністю людини, яка тримає слід живого голосу, що вже зник. Колись вона писала швидко, майже недбалим рухом, залишаючи записки на столі, на поличці біля дверей, на порозі кухні: «Не забудь пообідати», «Повернуся пізніше — не чекай». Її почерк завжди мав рух, життя. Вона писала так, як говорила — швидко, але виразно, не перечитуючи. Ці три рядки, вигравірувані наче лезом об папір, були іншими. У них не було побутової легкості — лишилася суха, напружена точність. Людина, яка писала їх, уже дивилася не на нього, а кудись глибше, в той простір, де цифри й прізвища перестають бути просто частиною паперу.

Він намагався згадати, коли саме вона вперше промовила ім’я Власенка в розмові. Це було в один із вечорів, коли він повернувся пізно: вона сиділа за столом, обведена світлом лампи, і коло неї лежали таблиці, рахункові книги, вузенькі смуги кальки. «Тут щось дивне, Степане, — сказала вона тоді. — Гроші ходять, як тінь, а слід їхній кудись зникає». Він усміхнувся, погладив її по плечу і, втомлений після суду, відповів: «Не бери до серця. Є люди, які за це відповідають». Вона тоді нічого не сказала — тільки ще раз провела пальцем по цифрах. Тепер цей жест встав перед ним із такою ясністю, ніби стався хвилину тому.

Потяг монотонно бив колесами по стиках, і цей ритм був схожий на серце перед боєм: глухий, рівний, упертий. Степан упіймав себе на тому, що несвідомо підлаштовує подих під цей гул. На вдих — чотири удари, на видих — ще чотири. Так він колись заспокоював себе перед найважчими виступами в суді, коли знав, що слово може або врятувати людину, або остаточно придушити її на дні чужого рішення.

І саме в одну з таких хвилин різкий стукіт у двері купе зламав нічну тишу.

Степан підвівся.

— Хто там?

— Провідник, — озвався глухуватий голос. — Пане адвокате… вам подання зі станції.

Кравченко відчинив. У коридорі хиталося ліхтарне світло: провідник тримав металевий ліхтар, а в другій руці — складений аркуш телеграми, перев’язаний тонкою смужкою шпагату. Позаду, через вузькі вікна, виднівся перон невеликої станції: холодне світло ліхтарів, фігури кількох робітників, дим, що клубочився над дахами. Біля будки чергового по станції тьмяно світилася табличка з назвою — він не встиг її прочитати, але сама наявність цієї невеликої стоянки серед ночі здавалася йому мовчазним свідком. На іншій колії стояв товарний состав; хтось повільно йшов уздовж вагонів, перевіряючи замки, і кожен його крок відгукувався у просторі карбованим самотнім звуком.

— Де взяли? — тихо спитав Степан.

— Передали черговому зі стрічки… Сказали: негайно подати. На ім’я Кравченка Степана Йосиповича.

У голосі провідника чулося навіть щось схоже на повагу.

Степан розв’язав шпагат, розгорнув телеграму. Рядок був коротким, рівним, без жодної емоції, і саме тому — потужнішим:

«Є несумісності. Приїздіть, якщо готові».

Підпису не було. Але й не треба було.

Лише слабка, ледь помітна смуга від подушечки пальця, ніби аркуш тримали міцніше, ніж дозволяє звичайна службова сухість.

Степан прочитав ще раз. І ще. Кожне перечитування не додавало нового змісту, але змінювало вагу рядка. Спочатку ці слова були просто відповіддю — потім запрошенням. А з третього разу він раптом відчув у них неформальну обіцянку: людина, що писала, не ховалася за канцелярією. Вона простягала йому рівну лінію — не товариську, не дружню, але чесну. Пальці знову знайшли край листа нареченої — якби два голоси промовляли водночас: той, що зник, і той, що чекав у Києві.

Він повільно опустився на сидіння. Воно здалося затвердим, але ця твердість заспокоювала: все, що можна було зробити сьогодні, вже зроблено. Далі — дорога і зустріч. Потяг проїжджав чергову станцію, перон поплив уздовж вікна: темні силуети робітників, один білий пес, калюжі з блиском від ліхтарів, смугасті тіні колій. На мить вікно вагону відобразило його власне обличчя, тьмяне, ніби змите чужим життям, і поруч — відблиск ліхтаря на металевих ручках валіз інших пасажирів. Усе це разом утворювало відчуття, що кожен везе із собою щось недоказане. Ніч ковтала станцію так само байдужо, як колись ковтнула правду про смерть його коханої. Тоді не було ні телеграми, ні запрошення, ні стороннього свідка. Був лише короткий запис у журналі: «нещасний випадок у цеху». Він ходив тоді до жандармів, до начальства, до того самого заводоуправління, де тепер згадка про її ім’я, напевно, лежала на дні якогось списку. Його вислуховували, обіцяли «розібратися», а потім пропонували «не псувати собі життя».