Розділ X

Ранковий Київ зустрів його сухим, холодним світлом, що ніби відскакувало від каменю й лягало на плечі зайвою вагою. Це світло не зігрівало — воно випробовувало і оголювало те, що зазвичай ховається в денному русі. Шаповал пройшов повз чергового, що лише втомлено кивнув, і знову відчув той самий незбагненний тиск, який супроводжував його від учора. Київ не приймав і не відштовхував — він просто зважував, холодно і без уподобань.

Сходи були вологі після нічної сирості, і кожен ступінь відгукувався у його грудях віддаленим, але впорядкованим болем. Минулі справи, старі прорахунки, колишні компроміси — усе це зринуло в ранковій порожнечі, що стискала плечі ледь відчутно, але наполегливо. Він ішов мовчки, дозволяючи цим думкам підніматися і так само відходити, не затримуючись на жодній.

Особливо гостро він відчув це сьогодні, коли пальці торкнулися внутрішньої кишені — там лежав від учора лист адвоката. Простий аркуш, кілька рядків. Але саме цей лист повернув йому те забуте відчуття, що не все ще прожито в байдужості.

Кабінет начальника знаходився в кінці довгого коридору — за дверима з табличкою, яку час пожовклів і злегка покоробив по краях. Він постукав.

— Заходьте, Георгію Миколайовичу, — начальник навіть не підвів голови. — Щось сталося?

Шаповал подав папери.

— Проводжу внутрішній перегляд справ до здачі в архів. Потрібно звірити речові докази у справі Власенка.

На столі начальника панував той самий застиглий порядок, який був страшнішим за безлад: чорнильниця стояла під неприродно прямим кутом до блокнота, папери були складені так рівно, ніби їх вирівнювали лінійкою, а прес-пап'є у вигляді скляної кулі лежав точно на межі двох аркушів, що мали різні дати. Ця педантичність виглядала надто старанною, щоб бути випадковою.

Коли Шаповал підійшов, начальник не змінив жодної деталі на столі — лише злегка торкнув великим пальцем краю чорнильниці, неначе переконувався, що вона все ще стоїть там, де має стояти.

Начальник підняв погляд повільно, ніби зважуючи не його слова, а сам факт того, що Шаповал насмілився їх промовити. У цьому погляді була втома, але не та, що народжується від роботи. Це була втома людини, яка давно живе за принципом: «нічого не чіпати». Він відкинувся на спинку стільця, клацнув пальцем по чорнильниці і лише після цього промовив:

— Навіщо? Там усе ясно. Ви ж самі були на огляді.

Слова лягли рівно і нічого не додали. Він поклав на стіл ще один аркуш.

— Хочу звірити підписи. Є деталі, що потребують уточнення.

Начальник затис губи. Пауза була не просто сухою — вона була показною. Начальник навіть відсунув убік невидиму порошинку на столі, хоча там нічого не лежало — жест, що був радше ритуалом самозаспокоєння, ніж турботою про чистоту. Потім він посміхнувся так, як посміхаються, коли хочуть нагадати про субординацію.

— Не шукайте пригод, Георгію Миколайовичу. Зайвий запал нам ні до чого. Папери в порядку.

Ця посмішка мала в собі щось принизливе, майже поблажливе — наче Шаповал був молодим писарем, а не людиною, що віддала службі два десятиліття. Він упіймав себе на тому, що ще мить — і відповість різко. Але стримався.

Слідчий відчув легкий спалах — не гніву, а того самого холодного протесту, який роками ріс у ньому в моменти, коли начальство плутало «порядок» з «зручністю».

— Доступ можна надати? — запитав він стримано.

Начальник махнув рукою, вдаючи байдужість. Його рука описала надто широкий, неприродний жест — жест людини, що хоче показати свою владу, але боїться власного сумніву:

— Якщо наполягаєте, — промовив начальник, але в голосі не було згоди. Це був дозвіл людини, яка хоче, щоб нічого не вийшло. — Але майте на увазі: нічого нового ви там не знайдете.

Шаповал помітив, як начальник відвів погляд убік — коротко, різко, мов людина, яка боїться власної щирості. Цей жест видав більше, ніж слова.

Шафа-сейф у комірчині для речових доказів був старий, чорний, із облізлою фарбою на дверцятах. Дверцята скреготнули так, ніби не хотіли відкриватися для зайвих очей. Повітря всередині мало запах пилу, чорнила і чогось застиглого, майже мертвого. Шаповал провів рукою по кришках коробок — відчув шорсткість картону, ніби той теж знав, що в ньому лежить щось перекручене.

Перша коробка — копії документів, рівних, охайних, мов переписаних у канцелярській допоміжній кімнаті. Друга — старі, ще минулого століття договори і векселі. Він розклав їх поруч, як колись розкладав карти на місці злочину: не тому, що це вимагав статут, а тому що так він мислив.

Підпис у старих документах був живим — нерівним у дрібницях, із тим характерним виводом, який роблять люди, коли упевнені і не поспішають. Підпис у нових був рівний, мовби вилучений із кальки. Той, хто підробляв, знав форму літер, але не їх руху. Пальці ковзнули по лінії старого підпису. У нових документах рух був інший.

У грудях з’явилася коротка зупинка, як буває перед наступним кроком.

Але цього разу цього було замало. Він знову схилився над столом, ніби намагався відчути тепло руки, яка залишила справжній підпис на старих паперах. Тепло, що йшло від живої людини, а не від підробки. Він провів пальцем по товщі паперу — там, де перо колись залишило ледь помітний натиск, ту звичну нерівність, яка виникає тоді, коли автор задумується над словом. У нових документах такого не було. Чорнило лежало рівно, майже байдужо.