Розділ IX

Катеринославський ранок зустрів його не тишею, а дивною, притлумленою настороженістю, наче місто саме знало про зміну, що сталася в ньому за ніч. У повітрі стояв запах сирого вугілля, яке розвантажували на ранішніх підводах, а дим заводів ще не піднімався рівними стовпами – ніби механізми зволікали з пробудженням. Степан стояв біля вікна, не рухаючись, і довго вдивлявся в двір, де хтось чистив залишки багаття, а хтось ніс воду з колонки, притиснувшись плечем до холодної стіни.

Він прокинувся ще до світанку. Сон не прийшов уперше за багато тижнів, але втоми не було — тільки тягуча, глибока напруга під ребрами. Вночі він кілька разів підводився, запалював лампу, гасив її, ходив кімнатою, ніби в тісному просторі можна було віднайти відповідь. Шпалери, колись світло-жовті, тепер потьмяніли від років і кіптяви; у цьому тьмяному світлі все виглядало наче покинутим. Його кімната завжди була впорядкована, але вперше він відчув — порядок теж може бути пасткою. Кожен предмет стояв так рівно, що здавалось, ніби він намагається переконати себе, що життя все ще тримає форму. Не міг більше лежати: за ніч у ньому відбулась не просто зміна – внутрішній зсув, якого він уникав роками. Коли він намагався назвати це, слова тікали. Це не був страх. Не був сумнів. Це відчувалося не як страх і не як сумнів — радше як зсув, що відбувається без слів і не потребує назви.

Коли в двері постукали, він уже знав, що цей ранок принесе щось невідворотне.

У порозі стояв листоноша – худорлявий хлопчина з почервонілими руками, тримаючи невеликий згорток.

— Вам… з того дому, Степане Йосиповичу.

Голос у хлопця тремтів легенько, як у того, хто приносить не просто лист, а щось, що може змінити людину.

Степан узяв пакунок і, зачинивши двері, довго дивився на нього. У кімнаті було тихо, тільки годинник на стіні відмірював хвилини глухим, неохочим тіканям, яке останніми днями почало дратувати. Він поклав згорток на стіл, але не розгорнув відразу — ніби сам пакунок уже мав в собі щось, що змінить подих кімнати. На столику поруч лежали його вчорашні чернетки: обведені слова, закреслені фрази, клаптики нотаток про Гайдука. Тепер усе це виглядало дріб'язковим. Її мати писала рідко – надто рідко. Але цього разу конверт був не з листом, а з тим, що перетинає межу між живим і пам’яттю: стара різьблена шкатулка з темною жилкою по кришці.

Ту шкатулку він пам’ятав. Пам’ятав, як вона сміялась, коли зберігала в ній молоді дрібниці – стрічки, листи, чернетки, навіть шматочки строкатого паперу. Тепер шкатулка лежала перед ним без її рук.

Він відкрив кришку повільно, ніби боявся потривожити щось, що не має імені. Кімната здалася холоднішою, хоч вогонь у невеликій грубці ще тлів. Зі шкатулки підійнявся ледь вловимий запах жасмину — її улюблений. Дрібниці, які він колись бачив у її руках, тепер лежали мертво, але кожна мала пам’ять: гребінь, яким вона розчісувала волосся перед роботою; стрічка, з якою він жартував, називаючи її «майстринею дрібних таємниць»; хустинка, якою вона колись витирала чорнила з його пальців, коли він переписував один із позовів. Усе це повернуло тінь її присутності — болісну, але виразну.

Кілька дрібниць, але під ними – аркуш. Звичайний, трохи пожовклий, з нерівними краями.

І її почерк.

Той самий почерк, який він бачив на записках, що залишалися: трохи нахилений уперед, впевнений, із плавними петлями, що видавали людину рішучу, але лагідну.

На аркуші були три рядки:

Назва додаткової фірми. Дата. Ініціали: «С.М.»

І більше нічого.

Це «С.М.» вдарило в нього сильніше, ніж будь-який вирок.

Степан сів за стіл. Назва була йому знайома. Дати теж. Саме на ті дні припадала її робота з документацією для цеху, пов’язаного з однією зі структур Власенка. Вона тоді щось підозрювала – він пам’ятав, як вона казала: «Тут не все чисто». Він сміявся, радив їй не втручатися в чужі фінансові теми.

А вона втрутилася.

Тепер у нього в руках опинився клапоть пам’яті, до якого тоді він не наважився доторкнутися.

Гнів підіймався повільно, мов ртуть у термометрі. Холодний, рівний, без істерики. Той гнів, що не кричить, а твердо ставить крапку.

Він підвівся і дістав зі шухляди старий щоденник. Той, який сховав після того, як жандарми закрили справу зі словами: «Нещасний випадок». Той, де були імена, дати, начерки розмов. Той, який він боявся відкривати протягом років.

Сьогодні він не боявся.

Сьогодні сумнів більше не повертався у звичній формі.

Те, що відбувалося тепер з Гайдуком, відгукувалося тим самим місцем.

Він поклав щоденник у валізу. Додав туди кілька потрібних паперів, але зупинився, коли побачив її хустинку. Він торкнувся тканини кінчиками пальців і вперше за багато років дозволив собі вдихнути запах, який майже зник, але все ще тримав у собі щось живе.

Потім він закрив валізу.

Катеринослав прокидався. Ранок був не просто шумним — він був глибоким, мов вода, що рухається повільно, але потужно. На вулиці з’явилися перші візники; кінські морди парували на холодному повітрі, і стукіт копит розливався по бруківці, наче серцебиття міста. Десь у провулку сварилися дві прачки, голосно полощучи білизну у відрі; старий тесля спускався з горища з дощечками в руках; семінарист із потертою торбою поспіхом переходив вулицю, втикаючи носа в шалик. Степан проходив повз усе це й ловив кожен звук, ніби місто говорило з ним своїм шорстким, правдивим голосом. Тут не було місця рівним формулюванням і чистим рапортам — тут кожен рух був доказом того, що правда рідко буває чистою. З вулиці долинали голоси продавчинь, брязкання емальованих кухлів, дзенькіт ранкової підкови об камінь. Дим заводів уже піднімався над Дніпром, змішуючись із парою барж. Він ішов повільно, але з упевненістю людини, що більше не має дороги назад.