Розділ VIII

Катеринослав цього ранку був не гучним, а настороженим. Наче місто чекало на якийсь сигнал і не хотіло видихати зайвого. Степан Кравченко вийшов зі свого кабінету, несучи під пахвою кілька зім’ятих чернеток. Усередині нього ще тривало щось, що важко було назвати думкою: радше повільний, глухий оберт колеса, яке ніяк не хотіло зупинятись. Це був не страх і не сумнів — те відбулося раніше, ще вночі. Тепер у ньому боролися два інші стани: службова стриманість, вихована роками, і внутрішній обов’язок, який прокинувся так різко, що здавалося — він стоїть вище будь-яких статутів. На подвір’ї контора прокидалася неохоче: сторож, куняючи, відчиняв ворота; підводи скрипіли, везучи нічні партії вугілля; над дахами висів дим, що повільно темнів на світанковому світлі. Степан пройшов повз сторожа, кивнувши тому, і на мить зупинився: катеринославський ранок завжди нагадував йому про те, що правда тут народжується не в словах, а в напруженні між людьми, які бояться говорити. І кожного разу, коли він бачив ці опущені погляди, стримані фрази, ті самі жести, якими робітники звикли приховувати правду, він відчував: якщо він не докладе зусилля — ніхто цього не зробить. Ця думка не давала йому спокою. Вона з’явилася під час їх першої зустрічі з Гайдуком і відтоді лише посилювалася. Він не поспішав — писав новий запит не для форми, а для того, щоб знайти межу між службовою вимогою і зверненням до людської совісті.

За ніч він багато разів згадував свій попередній лист і щоразу бачив у ньому сухість, яку не хотів мати. У цих рядках була не сила, а порожнеча — і він, на відміну від канцелярських служників, умів відчувати різницю. Він знав: якщо звернення не несе живого наміру, воно вмирає ще до того, як доходить до адресата. Він сидів біля гасової лампи, слухаючи, як за вікном тягнуться нічні підводи й повільно осідає кіптява, і думав про те, як легко у справі губляться найважливіші деталі саме тоді, коли їх намагаєшся врятувати. У цю ніч він уперше усвідомив, що боїться не відмови — боїться, що за мовчанням знову зникне людина, як колись зникла вона. Пам’ять про той день поверталася все гостріше: безладні кімнати, байдужі обличчя жандармів, їхні короткі нотатки, в яких не було ні її імені, ні життя, яке він знав. Він зціпив пальці, щоб не дозволити собі збитися з тону. Усередині ж йшла боротьба, напружена й тиха: чи має право він, адвокат, кидати виклик системі так, як робив це зараз? Чи не робить він крок, який не принесе користі ні справі, ні його підзахисному? Та кожен раз відповідь спадала сама: якщо він промовчить — мовчатиме все місто. Вона була правильною, юридично вивіреною, але надто бездушною. А тепер йому була потрібна не форма, а відповідь.

Сівши за стіл, він розгорнув чистий аркуш і написав повільно, ніби роздумами вирівнюючи кожну літеру:

"Пане слідчий.

Мені відомо, що обставини справи не надаються до простих кроків. Та якщо правда існує, вона мусить мати адресу. Я прошу не послаблення, а можливості звірити наші погляди. Відмова не образить мене, але затримає час, який може бути вирішальним для мого підзахисного."

Підписавши, він перечитав лист і відчув, що в ньому чується не прохання, а обов’язок — той, який приходить із тихим болем втрати. У цьому була і пам’ять про наречену, і нове відчуття відповідальності, яке не давало змоги відступити.

Лист вирушив із полуденним поштовим возом. Кравченко довго стояв біля вікна, дивлячись, як возар зникає за рогом вулиці. Наче разом із ним їхала й невимовлена частина його власного сумніву.

У Києві лист прибув наступного ранку, коли трамвайні дзвіночки, здавалось, складалися у довгу дротяну нитку над містом. Київ прокидався неохоче, але з тією строгістю, яку мають лише великі міста імперії: у повітрі пахло холодним каменем після нічної роси, кінським потом і крупчастим вугіллям, яким підживлювали котли ранніх контор. На Хрещатику вже відчинялися перші крамниці, і цей рух — повільний, врівноважений — створював відчуття міста, яке живе не людьми, а власним механізмом.

Шаповал ішов коридором Судової палати, і його кроки глухо відбивалися від кам’яних підлог. Він давно знав ці стіни, цей запах чорнила, цей холод від мармуру, який тримався навіть у теплі дні. Але сьогодні щось у цьому просторі було іншим — наче тіні ставали глибшими, а ранкове світло проникало надто високо, оголюючи все, що зазвичай губилося в напівтемряві.

Георгій Миколайович узяв поштову пачку, що її приніс посильний, і, переглянувши кілька офіційних листів, відразу помітив новий конверт. Білий, трохи важчий за інші, зі слідом пальців на краю — ніби людина, що його складала, вагалася перед тим, як цей лист потрапив у мішок. Він поклав його окремо, не розрізаючи одразу. У цю мить він відчув, що місто навколо живе за своїми законами: у вікнах навпроти канцелярії друкарські машинки вже стукали рівно, а у дворі діловито ходили писарі, обтрушуючи з рукавів ранковий холод.

Та попри звичну впорядкованість, у його кабінеті було тихо й порожньо, ніби Київ сам відступив убік, залишивши слідчого наодинці з думками. Він відчув вагу цього листа ще до того, як розкрив його ножем.

Запис почерком Кравченка був рівний, але без тієї педантичної гостроти, яка дратувала Шаповала в першому зверненні. Цей лист був інший. У ньому була тінь досвіду, а може, і втрати.

Прочитавши, слідчий поклав аркуш на стіл і довгий час сидів нерухомо. У ньому піднялося відчуття, якого він не любив і не визнавав: внутрішній поштовх, схожий на той, що колись змусив його всупереч інструкції повторно оглянути місце злочину в іншій справі. Тоді він урятував підозрюваного від несправедливого вироку. Але ту справу йому не забули — і нагадували про неї роками. Він знав ціну непокори. І знав, як легко підмінити правду вигодою «для всіх». У повітрі кабінету висіла тиша, не схожа на звичайну службову паузу. Це була тиша внутрішнього зсуву, коли думка ще не встигла оформитися, але вже почала відчувати власну вагу. Він раптом згадав перший огляд у домі Власенка: ту надто чисту кімнату, надто гладкі пояснення, те дивне відчуття, що перед ним не правда, а акуратно зібраний фасад. Тепер слова адвоката лягали поряд із тими спостереженнями, ніби продовжуючи думку, яку він сам не дозволяв собі завершити. Він не мав обов’язку відповідати. Ба більше — правила не вимагали жодного руху з його боку. Але щось у цих рядках порушило впорядкованість його власної позиції.