Розділ VII

Київ починав день рівним дзеленчанням трамваїв, ніби хтось невидимий перевіряв лад усього міста. Колеса торкалися рейок із тією акуратністю, яка завжди видавала холодну дисципліну столиці. Тутешній рух не стихав і не наростав — він тривав, як незмінний ритм канцелярської машини. Вулиці ще зберігали ранкову прохолоду, але в коридорах установ уже стояв запах пилу, притрушеного часом: він збирався на підвіконнях, у щілинах підлоги, між нитками шнурів, якими переплітали справи ще двадцять, тридцять років тому.

Шаповал ішов цим коридором так, ніби обходив знайоме поле — кожен крок, кожен поворот пам’яталися тілом. Його зустрічали ті самі двері з табличками, ті самі лампи, що горіли жовтим, затінюючи обличчя людей до півтонів. Сьогодні йому дозволили оглянути частину вилучених записів — дозвіл, якого він чекав без видимих проявів нетерпіння, але з тихим внутрішнім тиском. Цей тиск не був емоцією — радше необхідністю довести собі, що робота має продовження.

У кімнаті, де дозволяли працювати з матеріалами, панувала тиша, яка не була порожньою: вона нагадувала місце, де пам’ять накопичується шарами. Стіл накрили сірим сукном; поверх нього поклали книги в шкіряних, трохи потрісканих палітурках. Шаповал сів, розгорнув першу книгу й відчув під пальцями знайому шерехатість паперу — ознаку давньої бухгалтерської руки.

Він читав не швидко й не повільно — в тому темпі, який дозволяв думкам не випереджати очей. Стовпчики стояли рівні, так рівні, що могли б здаватися зразком точності, якби не поодинокі записи, виконані іншою рукою. І саме вони привертали увагу більше, ніж цілі сторінки педантизму.

Побачивши назву «Товариство торгового сприяння К.Р.», Шаповал схилив голову. Рядок був надто чистим, ніби його списали з лекала. Бухгалтери рідко пишуть так — у їхньому почерку завжди є втома, звичка, маленькі розлади настрою. Але цей рядок стояв, як вставлений пізніше.

Сумнів не був доказом. Але він був добрим початком.

Того ж ранку, вже після канцелярської роботи, Шаповал вийшов на подвір’я Судової палати. Київський двір дихав стриманою упорядкованістю: коні екіпажів стояли рівно, наче відчували дисципліну свого оточення; кур’єр, молода людина з худорлявим обличчям, впорядковував мішки з кореспонденцією під навісом. Чути було, як у вікнах сусідньої будівлі стукають машинки — рідкісний звук для столиці, але вже не дивина. Шаповал зупинився, вдивляючись у рухи людей. Він завжди помічав: Київ працює так, ніби приховує зайві деталі. У цьому місті папери ніколи не зникали просто так — їх хтось прибирав тихо, точно, з належною повагою до форми.

Поки він спостерігав за подвір’ям, думка повернулася до назви, побаченої в бухгалтерській книзі. "Товариство торгового сприяння К.Р." — у Києві так не пишуть. Тутешні фірми інакші за манерою, навіть за звучанням. Наче щось привнесене здалеку. І тепер, серед цього столичного порядку, рядок здавався чужим ще більше.

У той самий час Катеринослав прокидався зовсім іншим голосом — різким, глухуватим, наче місто не мало часу на ранкові церемонії. Пара здіймалася від цехів так густо, що в повітрі можна було писати пальцем; кіптява вбиралася в одяг, у волосся, у думки. Гудки заводських сирен уривали розмови на півслові й диктували свій порядок.

Кравченко стояв серед робітників, які готувалися до зміни. Він не поспішав: питання ставив короткі, але точні, як удари молотка по наковальні. Люди відповідали так само коротко. У їхніх голосах не було охоти розмовляти про власника заводу. У паузах між словами стояло те, чого вони не могли сказати прямо — залежність.

Він зупинився біля старшого робітника — кремезного, з руками, наче витесаними з кори. Той подивився просто, але погляд його не був відкритим.

— У Власенка були угоди з іншими містами. Щось нове з’являлось? — тихо спитав Кравченко.

Робітник глянув убік, зітхнув.

— Нове… може, й було. Та ми до паперів не торкаємось. То до бухгалтерії.

І це «то до бухгалтерії» мало значити більше, ніж здавалося.

На вулиці, дорогою від робітничих бараків до центральної хвіртки, Кравченко спостерігав, як рухається саме місто. Катеринослав жив ривками: візники вигукували, змагаючись у швидкості; хлопчаки, що підробляли посильними, несли згортки так, ніби ловили останній подих ранку; на ринку жінки сварилися через ціну буряків, і ця сварка звучала як звична частина міського шуму.  

Він зупинився біля складів, де металеві двері постійно рипіли від перепадів температури. Тут робітники звикли до всього — і до різких гудків, і до гарячої пари, і до паперових замовлень, що приходили з інших губерній. Та сьогодні їхні погляди були інші: обережні. Схожі на те, що він щойно чув у голосі старшого робітника. Місто говорило з ним натяками, а не словами.

Коли Кравченко зайшов у невелике, але охайне приміщення бухгалтерії, йому здалося, що потрапив у інший світ: тут не було гулу, тут жив звук паперу. Бухгалтер сидів, мов тінь, зігнутий над товстою книгою. Коли адвокат озвучив свій запит, чоловік кивнув неохоче, але без спротиву.

— Після смерті пана Власенка багато хто цікавиться, — мовив він. — Але деякі записи… вони ніби й були, а ніби й ні.

Останні слова змусили Кравченка пильніше придивитися. І тоді бухгалтер відкрив сторінку, обережно, наче боявся зім’яти щось важливе. На ній стояла назва, яка вже дзвеніла у пам’яті адвоката: "Товариство торгового сприяння К.Р.".