Розділ VI

Київ зустрів день тихим сухим холодом, який лежав над містом так рівно, ніби його розтягли між дахами канцелярських будівель. У губернських установах цей холод не розвіювався навіть пополудні: камінні стіни втримували його, як втримували всі ті папери, що проходили через руки службовців, мовби вічність була їхнім природним терміном зберігання.

Шаповал повернувся до столу вже після короткої наради з прокурорським товаришем. На столі лежала кореспонденція, розсортована за звичним принципом: зверху — телеграми, нижче — адвокатські запити, ще нижче — довідкові аркуші. Він упізнав один конверт одразу: штемпель катеринославської управи, рівний, без помилок у написанні. Так писали люди, які звикли до службового порядку й до того, щоб кожен рядок мав вагу.

Він розкрив конверт ножем із кістяною ручкою. Уже в самій фактурі паперу читалося походження: київська канцелярія звикла до паперу, на якому слова лягають слухняно й тихо, а от катеринославські управи користувалися грубшим — з поверхнею, що чинила опір перу. Контраст був майже відчутним під пальцями, і він мимоволі відзначив його. Папір був тонкий, але не дешевий; адвокати не дозволяли собі недбалості в таких речах. Текст ішов рівно, без розчерків, із чіткими відступами. Шаповал прочитав його двічі, не тому що зміст був складним — навпаки, надто простим.

Просили доступу до матеріалів. Просили дозволу на зустріч. Посилалися на Статути. Тон листа був коректний, але за цією коректністю крилося щось, що виводило з рівноваги. У Києві писали інакше: формулювання тут зазвичай були обережними, практичними, з тією стриманістю великої установи, яка не схильна перевантажувати текст зайвими уточненнями. А тут — інша манера, надмірна чіткість, майже провінційна педантичність, надмірна старанність людини, яка тримається за кожну літеру, наче за поручень. У цьому тоні була провінційна суворість, що прагнула здаватися бездоганною. Такі листи легко дратували — не змістом, а відчуттям, що автор хоче довести свою точність більше, ніж це потрібно.

Шаповал відклав аркуш убік і на хвилину закрив очі. У цій хвилині було більше, ніж короткий відпочинок: це був жест людини, яка втомилася від дрібної службової млявості й від того тягучого опору, що завжди з’являвся, коли справа ставала занадто рівною зовні й надто пустою всередині. М’язи на переніссі ледь сіпнулися. Він не любив марних формальностей, особливо тоді, коли справа й так вимагала стриманості й ясності. За останні дні він перечитував матеріали більше, ніж того вимагав звичайний порядок, і щоразу впирався в ту саму рівність паперів, яка приховувала внутрішню порожнечу — рівність, від якої холонуло під грудьми, бо вона означала не ясність, а брак живого сліду.

Він узяв чистий бланк канцелярії. Почерк його був дрібний, чіткий, рівний, без зайвих вигинів. Він писав швидко, ніби відсікаючи зайві слова:

"Матеріали справи інженера Івана Гайдука передано до Київської Судової палати. Підстав для ознайомлення на місцевому рівні немає. Клопотання щодо зустрічі з обвинуваченим вирішується інстанцією, яка веде провадження. Київ, номер та дата — згідно реєстру."

Жодного зайвого пояснення. Жодного смислового жесту назустріч. Бездоганна сухість — саме такою вона мала бути.

Поставивши підпис, він на хвилину затримав погляд на прізвищі адвоката. "Степан Кравченко". У цьому прізвищі було щось різке, пряме, як лінія в архітектурному кресленні. Те, як він сформулював запит, свідчило про людину, котра не звикла відступати. І це було незвично: більшість адвокатів писали м’якше, обережніше.

Лист ліг у вихідну кореспонденцію. Але ввечері, коли Шаповал залишився в кабінеті майже сам, він, мимохіть, повернувся до цього запиту. У світлі настільної лампи рядки виглядали інакше: рівність почерку тепер здавалася не педантизмом, а впертістю, у якій відчувалося щось колюче, не зовсім звичне для адвокатських звернень — наче автор ішов уперед не завдяки становищу, а всупереч йому.

Він прочитав текст удруге, але цього разу не поспіхом, а вдумливо. У тиші вечірнього кабінету контраст київської канцелярської стриманості й катеринославської гострої точності ставав виразнішим; здавалося, ніби два різні службові світи сплелися в одному аркуші. І в одному з абзаців зауважив те, що вранці не привернуло його уваги. Кравченко, описуючи відсутність матеріалів у Катеринославі, згадав «контракт, що міг бути укладений у межах катеринославської промислової діяльності Власенка». Згадка була непряма, обережна — але вона стояла в тих самих рядках, де адвокат говорив про вилучені документи.

Шаповал повільно підсунув до себе свій рапорт і знайшов місце, де в нього стояла умовна позначка: сторінка, яку вилучили до його огляду. Тоді це викликало лише ледь відчутне внутрішнє напруження, легке, як подряпина. Тепер подряпина поглибилась — і відчувалася як тонка тріщина в усьому матеріалі справи. На ній мало бути щось, що стосувалося фінансових операцій померлого. Саме це він тоді подумав, хоча формальних підстав так вважати в нього не було.

Тепер, коли він тримав у руках лист адвоката, згадка про "катеринославський контракт" з’єднувалася з тією позначкою, ніби два окремі уламки складаються в один малюнок.

Він нахилив голову трохи нижче. У цьому русі було щось майже особисте: ніби він дослухався до паперу так само уважно, як колись до живої розповіді свідка, який вагався між правдою й тим, що від нього чекали. Папір шелестів тихо, від цього шелесту в повітрі виникала майже фізична рівність. Київські папери рідко звучали так: тутешній папір був м’якшим, покірнішим. У цьому ж шелесті відчувалася чужа рука — людина, яка писала не в комфорті великого міста, а в середовищі, де кожен запис мав слід бути захистом. Слідчий відчув, як у ньому знову прокидається той настрій, що з’являється в роботі нечасто — поєднання настороженості й цікавості.