Розділ V

Ранок цього дня не відрізнявся від попередніх, але в пам’яті Кравченка він відділився від них чіткою рискою. Катеринослав прокидався повільно, як це бувало в будні, коли нічні зміни вже відпрацювали своє, а денні тільки сходилися до заводських прохідних. Над містом лежав дим — не суцільною завісою, а шарами, що трималися на різній висоті, присідаючи над дахами й піднімаючись над димарями. З боку Дніпра тягнуло сирістю, а з глибини промислових кварталів — мастилом, вугіллям і кип’яченою кавою, яку продавали в невеликих мідних посудинах біля пристані.

Степан ішов знайомою вулицею до поліційної управи, рахуючи кроки не з нав’язливою точністю, а так, як рахують, щоб відволікти думку від зайвих образів. Папір телеграми він залишив у конторі, але текст її пам’ятав безпомилково, рядок до рядка. Так само чітко він пам’ятав затримку потяга, яким Гайдук прибув до Києва, й відмітку на службовій записці, де було зазначено час прибуття. Обидві дати трималися в пам’яті поряд, не складаючись у спільний ритм, як буває, коли рахунок ніби правильний, а рука все одно зупиняється.

Будівля поліційної управи здіймалася осторонь від гамірних місць. Тут не було крамниць, не кричали візники, не торгували дрібним товаром. Камінь стін потемнів від часу, на вікнах сиділи рівними рядками ґрати. Біля входу стояли двоє поліціянтів. Один струшував попіл із цигарки, другий, спершись плечем до одвірка, дивився кудись повз вулицю — не спостерігаючи, а просто оглядаючи простір.

Кравченко піднявся східцями й коротко вклонився. Відповідь була формальною: ледь помітний кивок, що означав дозвіл пройти всередину. У передпокої пахло вогкістю й старим папером. На вішалках висіли шинелі, складені в ряд, як тіні людей, котрі щойно пішли коридором. За столом сидів черговий — літній чоловік із рівною спиною та обличчям, на якому роки служби залишили дрібну, але рівномірну сітку зморшок.

– Пане? – спитав він, підводячи очі від журналу відвідувачів.

– Адвокат Степан Кравченко, – відповів Степан. – Прибув щодо справи інженера Івана Гайдука.

Черговий перегорнув кілька сторінок, знайшов потрібний рядок і зробив позначку. Рухи його були точні, але позбавлені поспіху, як у людини, що звикла, аби кожен запис мав своє місце.

– По якому питанню? – спитав він, не змінюючи тону.

– Потребую доступу до матеріалів справи та дозволу на зустріч із підзахисним без приставів. Дію в межах повноважень, наданих Судовими статутами шістдесят четвертого року, – сказав Кравченко.

Слова його прозвучали рівно, без наголосу, але в самому згадуванні Статутів була внутрішня опора. Черговий вислухав, потім злегка повів плечем, ніби скинув невидиму порошину зі свого мундиру.

– Підслідність київська, – відказав він. – Усі матеріали передаються до Києва. За доступом звертайтесь туди.

У цьому голосі не було ні ворожості, ні бажання допомогти. Лише рівна, службова відповідь, яку він, очевидно, вже не раз повторював іншим.

– Все, що стосується мого клієнта, – спокійно сказав Кравченко, – має бути доступне його захисникові. Я не прошу винятків. Я прошу виконання того, що передбачено законом.

Черговий злегка нахилив голову й подивився на нього уважніше. У тому погляді не було цікавості, але відчувалася певна настороженість — як у людини, яка звикла, що посилання на закон рідко з’являються без додаткових клопотів.

– Оформіть прохання, – сказав він нарешті. – Належним порядком.

Слова ці прозвучали так, ніби ними закривали двері, що хтось чужий спробував відчинити ненадовго. Слова ці не потребували тлумачення. Вони просто ставили справу в ряд з іншими, такими, що можуть чекати свого часу серед паперів, де рух визначається не поспіхом, а звичкою.

– До кого адресувати? – уточнив Кравченко.

– За інстанцією, – відповів черговий. – Через управу. Потім підуть далі.

Фраза «потім підуть далі» прозвучала рівно, але в ній відчувався досвід багатьох років: папери справді йшли далі. Не завжди туди, куди було написано, але йшли.

Кравченко не дозволив собі ані зітхання, ані руху, що міг би виглядати як невдоволення. Він просто кивнув і вніс своє ім’я до журналу, дописавши поряд коротку примітку: "щодо допуску". Почерк його був чітким, без розчерків.

Коридор, яким він ішов до виходу, був вузький. На стінах висіли кілька карт місцевого повіту, вицвілих від часу. Усюди відчувалася та сама службова тиша, що не була ні спокоєм, ні напругою, а лише середнім станом між ними. З одного з кабінетів долинув короткий сміх — різкий, ніби хтось невдало вколовся голкою й замість вигуку дозволив собі один короткий звук.

Біля дверей на вулицю стояв жандарм із міцною статурою й відкритим обличчям. Він говорив із молодшим поліціянтом, і в їхній розмові було щось недомовлене, але легке. Коли Кравченко проходив повз, жандарм недбало зиркнув у його бік і в цю мить коротко засміявся — тихіше, ніж секунду тому, але так, що звук прорізав коридор.

Можна було подумати, що сміх не пов’язаний з ним, але час його був надто точним, щоб залишитися випадковістю. Кравченко не змінив ані виразу обличчя, ані ходу. Лише відзначив для себе цей звук, як відзначають деталь, що може знадобитися пізніше. Усередині щось коротко обірвалося — не образа й не гнів, а та суха зупинка, яка трапляється, коли чуєш більше, ніж сказано, і не маєш підстав відповісти.