Розділ IV

Катеринослав зустрів ранок не лише туманом, а й гудком першої зміни на заводах. Дим лягав важкими шарами, поглинаючи світло повільно й рівно, так, як умів тільки цей промисловий край. Димарі машинобудівних та металургійних корпусів уже викидали в небо густі темні струмені, що тягнулися над дахами, стираючи межі між ранком і ніччю. Візники, що поспішали до пристані, підганяли коней, а з возів спадали крихти вугілля. Над містом здіймався густий дим, змішаний із запахом кави, яку продавали на причалі портові жінки. Степан Кравченко почув цей запах, щойно вийшовши з дому: він завжди нагадував йому про інше ранкове повітря — те, яким дихала його наречена, коли йшла на зміну на машинобудівний завод. Тепер цей запах був лише відлунням того, що не мало продовження.

Телеграму він отримав кілька хвилин тому. Повітря в його передпокої ще зберігало холод від нічних протягів, а в порцеляновій піалі на столі вчорашній чай залишив світлу смугу на внутрішній стінці — ніби нагадування про те, що день не обіцяє нічого легкого. Кур’єр передав її мовчки, так само мовчки забрав розписку й зник. Лише після того, як двері за ним зачинилися, Кравченко розірвав конверт. Папір був тонкий, текст короткий:

«Інженера Івана Гайдука заарештовано в Києві. Підозра у вбивстві фабриканта Власенка.»

Жодних уточнень. Жодних обставин. І головне — жодної логіки.

Погляд мимоволі ковзнув на полицю, де між папками стояла невелика фотографія робітничої бригади машинобудівного заводу. На краю знімка — його наречена, ще в робітничій хустці, усміхнена так стримано, як уміли лише ті, хто працював у гарячих цехах. Позаду, ледь повернувшись убік, стояв і Гайдук — молодший тоді, уважний до людей, із тією надмірною зосередженістю, що видавала інженера, який не цурався говорити з робітницями їхнім тоном. Вона згадувала про нього не раз: «Іван не дозволяє наглядчикові кричати на жінок. Каже, що робота має бути рівною, а не крикливою». Такий характер у заводському середовищі не завжди приводив до прихильності. Кравченко пам’ятав і її інше зауваження: «Управитель його недолюблює. Каже, надто багато питає». Ці дрібні фрази колись нічого не важили. Тепер — ставали ланками одного ланцюга.

Степан довго дивився на ці рядки, відчуваючи, як перші здогади не оформлюються думкою, а лише осідають на дні свідомості тихим піском.  

У хронології з’являвся розрив — невеликий, але впертий, такий, що не дозволяв прийняти висновок сліпо.

Він дістав нотатник і зробив перший запис у верхньому куті сторінки:

«Київ. Контракт. Затримка потяга.»

Писав він рівно, без поспіху, але рука була напружена. Затримка, яку тоді ніхто не вважав важливою, тепер ставала ключем. А ключі з’являються не випадково — він це знав.

Пам’ять тихо підсунула інший образ, так само невловимий і точний, як запах мастила в ранковому повітрі: його наречена, яка колись зникла «без слідства», бо нікому не хотілося розбиратися між змінними графіками, свідченнями робітниць і зниклими паперами. Відтоді промисловий гуркіт Катеринослава звучав для нього не лише залізом і вугіллям, а й тим, що вміло приховувати людські долі під тягарем щоденного шуму. Система тоді відвернулася. Тепер він бачив ту саму тінь безпорадності в телеграмі про Гайдука.

І тому справа стала для нього не лише службовою.

Війну зі сліпотою системи не оголошують — її просто починають.

 Туман над Катеринославом, піднятий нічною сирістю з боку Дніпра, тримався низько й не розсіювався. У цьому тумані було щось від тих ранків, коли він проводжав наречену на зміну: запах мастила, глухі удари пресів, поспіх робітниць, що йшли до цехів. Тоді вона вже працювала в канцелярії заводу, але ніколи не соромилася згадати, що прийшла туди з гарячого відділення механічної обробки. «Папери такі ж важкі, як метал, тільки інакше», — говорила вона. Ці слова згадалися тепер самі собою, коли Кравченко вдивлявся в лінії бруківки під ногами. Попід стінами будинків ішли робітниці з перев'язаними хустками, несучи важкі корзини з їжею для чоловіків у цехах. З ринкових вулиць незримо тягнуло дрібною рибою й димом, а на віддалених коліях гуркотів ранковий маневровий потяг. Бруківка була темною від нічної вологи, а дим ранніх печей перемішувався із запахом вугілля. У таку пору місто здавалося стриманим і зосередженим, зближав дахи оптично, позбавляючи вулиці глибини. У повітрі стояв запах вугілля та вогкої вовни — звичний подих Катеринослава, де промисловість працювала без зупину.

Заводські сирени щойно відлунили — коротко й рівно, як це бувало щоранку. Їх відлуння ще трималося в повітрі, коли Кравченко прямував уздовж Присутственності, тримаючи портфель рівно, у звичній для себе зібраній манері.  Після ночі, проведеної над матеріалами, які йому лишив Гайдук, думка його була зосередженою.

Йому довелося перечитати матеріали кілька разів — не через складність, а через їхню дивну легкість. Справі бракувало тієї ваги, яку зазвичай мають факти, коли стоять на своїх місцях і не потребують пояснень. Папери складалися не в цілісну картину, а в акуратну теку довідок, наче хтось поспіхом звільняв стіл, не надто дбаючи про зв’язки між рядками.

Він розклав аркуші на ходу, не зупиняючись, звіряючи дати й підписи. Кілька формулювань повторювалися майже дослівно, інші — обминали важливі обставини, залишаючи порожні місця. Такі прогалини не кидалися в очі, але впадали в руку: там, де мав бути штрих, лишалася гладка поверхня.  

Коли документи склалися назад до портфеля, порядок зберігався, але відчуття зручності не приходило. Поспіх, із яким було зведено обвинувачення проти Гайдука, починав читатися не в одному пункті, а в загальному ритмі тепер уже справи. Вже ті існуючі кілька тверджень не узгоджувалися між собою, проте ніхто не вважав за потрібне їх зіставити. Таке траплялося лише тоді, коли результат був важливіший за перебіг. Він зупинився біля перил, поправив ремінець портфеля і рушив далі, тримаючи ці розбіжності в пам’яті, не називаючи їх ані втручанням, ані помилкою.