Розділ III

Будинок Шаповала стояв на узвишші тихої київської вулиці, де ранкове світло затримувалося довше, ніж у центральних кварталах. Дім був старий, із дерев’яними віконницями, що потемніли від часу, й вузьким ґанком, який скрипів однаково у будь‑яку пору року. У цьому скрипі була звичка, що не потребувала згадки. Тут він жив уже багато років — у тиші, яка мала свою вагу, свою пам’ять і свої закономірності.

Повернувшись додому після тривалого ранку, що почався ще нічною дорогою з установи, куди його викликали поспіхом, наповненого приглушеними голосами канцелярії, сухими наказами начальства й тривогою бухгалтера, Шаповал зупинився в передпокої, дозволяючи собі кілька секунд нерухомості. Дім зустрів його тим самим запахом дерева й легкого тепла, що завжди трималося біля стін. Пальто він повісив на гачок, який похитнувся звичним рухом. Проте цього разу він не пройшов одразу до кабінету. Ніч без сну відчувалася у кожному русі, і, попри стриманість, він не міг дозволити собі працювати в одязі, в якому провів увесь минулий день. Він зайшов до невеликої спальні поруч, швидко зняв жилет і сорочку, одягнув чисту, рівно випрасувану білизну і темний робочий піджак — той, який завжди тримав для домашньої праці з документами. Лише після цього він увійшов до кабінету — тієї кімнати, де тиша мала чіткіший зміст, ніж у службових коридорах.

Кабінет був невеликий, але впорядкований. Відчуття нічної втоми тут наче відступало: цей простір завжди повертав йому ясність. На столі лежали записники — службові та особисті, кожен акуратно підпідписаний. Паперу в ньому ніколи не було багато; він звик залишати тільки необхідне. На підвіконні стояла гасова лампа, відполірована настільки, що не лишала тіні на стінках. Поруч, на дереві під лампою, темнів ледь помітний слід від кільця келиха — дрібниця, яка врізалася в око не самою своєю присутністю, а тим, як недоречно вона порушувала лад кімнати. Дерев’яна рама вікна відчувалась холодною на дотик, коли він відчинив віконницю, впускаючи всередину тугий зимовий повітряний струмінь.

Ніч без сну ще стояла в ньому тихою вагою, яка, втім, не розсипалася на втомлені думки. Він був звиклий до таких ночей: служба часто забирала години, які мали б належати спочинку. Але тепер вона лише гострила увагу. Місто за вікном жило своїм рухом: трамвай дзвенів на віддаленому перехресті, крамарі закликали перших покупців, а по бруківці повільно сунув екіпаж. Ці звуки доходили сюди приглушено, ніби крізь товщу пам’яті.

Шаповал поклав на стіл телеграму, записи з огляду кабінету Власенка, свідчення бухгалтера, які взяв з собою. Чиста сорочка й робочий піджак робили його вигляд зібраним. Він перечитував їх мовчки, не поспішаючи. Час у власному домі він завжди розподіляв уважніше. Рядки, написані нерівним почерком бухгалтера, стояли перед ним особливо виразно. Телеграма, надіслана до того, як з’явилася звістка про смерть фабриканта, була надто важливою, щоби лишити її другорядною.

Він узяв чистий аркуш і почав занотовувати:

– час відправлення телеграми;

– непевність бухгалтера;

– зниклі з шухляди папери;

– надламаний аркуш;

– тінь у кабінеті пізно ввечері;

– поспішність начальства.

Почерк був рівний, стриманий. Перо не тисло на папір, рядки не поспішали один за одним. Кожен пункт стояв окремо, без пояснень і зв’язок, але між ними вже виникала невидима нитка.

Він перечитав написане вдруге й відчув те, чого не було раніше: порядок цього переліку не заспокоював. Навпаки — він робив очевидним те, що всі ці пункти занадто добре трималися разом. У таких випадках небезпека полягала не в хаосі, а в надмірній узгодженості, яка не виникає сама по собі.

Після цього він підійшов до полиці, де стояли нотатки, чернетки та копії зі справ минулих років. Пальці самі знайшли тонку теку — нечасто відкривану, але добре пам’ятну. Колись вона пройшла повз увагу багатьох, бо не містила нічого гучного. Для нього ж вона лишилася прикладом того, як справа починає розхитуватися не з великого промаху, а з малого зсуву.

Він розгорнув першу сторінку. Підпис стояв трохи нижче належного місця, формулювання не цілком відповідало акту, а дата була вписана поспіхом. Тоді на це не зважили. Тепер же він дивився на ці рядки так само, як дивився кілька хвилин тому на власний перелік: не шукаючи пояснень, але відзначаючи, де звичайний опис починає дивувати.

Теперішня справа також описувала себе дрібницями — але дрібницями надто послідовними.

На краю стола лежав невеликий портрет — пожовклий від часу, але збережений так, ніби його торкалися обережно, ніби він дуже крихкий. Жінка на ньому мала спокійні риси, не надто виразні, але впорядковані так, як бувають упорядкованими люди, що несуть у собі внутрішню рівновагу. Погляд її був прямий, ясний, без усмішки, але й без тіні докору. Той погляд колись супроводжував його в буденні дні, та згодом став частиною тиші, яка не минає.

Шаповал узяв портрет обережно, кінчиками пальців, наче боявся змінити щось у межах його форми. Він затримав його в руках довше, ніж, можливо, й мав би. Світло з вікна падало на зображення рівною смугою, і здавалося, що її очі трохи світлішають від цього світла. Не від спогадів — від того, що світло не знає часу.

Пам’ять у ньому поворухнулася не болем і не жалем, а прозорою чіткістю: він згадав їхні короткі розмови, прості за змістом; вечірні години, коли вона чекала, поки він закінчить писання службових звітів; тишу, в якій вони могли мовчати так само природно, як інші говорять. Їхнє життя не було гучним. Але в ньому був лад.