Розділ II

Київ зустрів ранок спокійно й без виразної зацікавленості — так, як велике місто звикло приймати зміну днів, не надаючи їм окремої ваги. Над подвір’ям Присутственності ще лежав тонкий шар інею, що тримався на камені до самого полудня, повільно танучи під світлом зимового сонця. На флігелях ще парували нічні димарі, а вікна канцелярії, трохи затуманені зсередини, відбивали бліді контури ранкового руху.

Коридори установи оживали поступово. Молодші писарі розкладали стоси справ, поправляли бирки, вивіряли чорнило у чорнильницях; старші переписувачі сиділи рівно, вже заглиблені в роботу. Чути було приглушене гортання сторінок, подекуди — покашлювання. В установі панувала дисципліна, що обмежувала будь-який зайвий звук.

Коридором йшов пристав упевненою, але стриманою ходою.

Кроки його відбивалися від кам’яної підлоги глухо й рівно, ніби сам простір установи підлаштовувався під звичний службовий ритм. Він машинально ковзнув поглядом по дверях кабінетів — більшість були ще зачинені, на кількох висіли картонні таблички з прізвищами, потертими по краях. Звідкись тягнуло слабким запахом вогкого паперу і свіжого чорнила. Цей запах завжди означав одне: ранок ще не вступив у повну силу, але машина вже працювала. Втома від неспокійної ночі ще трималася на ньому, проте обличчя її не виказувало.

Він знову і знову поглянув на телеграму, читаючи так само, як завжди читав службові документи, але цього разу погляд затримався на часі відправлення: «23:10». Це було задовго до того, як стало відомо про смерть Власенка.

Георгій зробив позначку у журналі: «Час виникнення невідповідності не узгоджується з подіями ночі». Речення виглядало сухо, але він звик працювати саме з такою лаконічністю. Будь-яке припущення мало бути зафіксоване без зайвого змістового навантаження.

Двері кабінету прочинилися.

— Пане Шаповал, начальство просило вас одразу з’явитися.

Тон був рівний, без натяку. У цій установі не водилося говорити більше, ніж вимагав порядок.

Кабінет начальника був просторіший і тепліший. У вікнах усе ще лежав ранковий туман, але не той, що приходить із Дніпра, а внутрішній — від різниці температур у кімнатах. На столі перед начальником лежали кілька справ; поверх них — розкладений медичний висновок.

— Смерть фабриканта визначено як природну, — сказав начальник без руху бровою. — Перевтома. Серцевий напад. Медик підтвердив це повторно.

Шаповал не змінював виразу обличчя.

— У кабінеті є ознаки, які не відповідають картині природної смерті, — тихо сказав він. — Пересунута лампа. Сліди руху стільця. Одна з папок в шафі стояла глибше за інші.

Начальник дивився на нього з тією ж рівною увагою, з якою дивився би на нову справу, що не повинна була створювати складнощів.

— Пане Шаповал, — вимовив він повільно, — ми не можемо відкривати кримінальне слідство там, де медичний висновок не дає підстав. Ви це знаєте.

— Прошу дозволу продовжити огляд документів, — сухо відповів Шаповал. — До зустрічі з бухгалтером.

Начальник схилив голову.

— Один день. Після цього справа закривається.

Повертаючись і проходячи повз канцелярію, він бачив, як писарі вже вишикувалися перед старшим переписувачем — кожен тримав у руках стос паперів, частина яких мала сьогодні бути відправлена в іншу інстанцію. Писарі працювали швидко, уважно, з тим умінням, яке приходить з роками. Час тут рухався не так, як у місті: він розтягувався на дрібні службові завдання.

Один із них, молодий хлопець з гострим почерком, підійшов до Шаповала.

— Пане, бухгалтер Власенка з’явиться після полудня, — промовив він. — Він попросив передати.

Почерк хлопця в записці був нервовий. Це означало більше, ніж написані слова.

У Шаповала було кілька годин до зустрічі.

Він вирушив до будинку Власенка. Київ розгортав свій післяранок широкими холодними вулицями. Кінні екіпажі проїжджали повільно, залишаючи на бруківці вологі смуги; візники лаялися поміж собою, а десь на Хрещатику продавці газет уже розкладали свіжі номери. Від кав’ярень тягнувся запах гіркої кави й теплого хліба. Місто виглядало таким же, як завжди, але в деталях читалася напруга, яку не кожен міг побачити.

Біля дверей садиби стояв двірник — літній чоловік із рівним поглядом.

— Ви знову до кабінету, пане? — спитав він рівним голосом.

— До кабінету, — відповів Шаповал. — Хочу переглянути ще дещо.

Двірник повагався.

— Учора пізно ввечері тут хтось був. Я бачив світло в кімнаті. Думав, родина... Але ніхто не заходив.

— Ви бачили обличчя?

— Ні, пане. Тільки тінь на шторі.

Це свідчення не мало б ваги у формальному звіті. Але воно було важливе для ходу думок.

У кабінеті світло було виконане з холодом і ясністю. Він відразу помітив тонкі подряпини на підлозі, яких учора не бачив; тепер вони вели від стола до дверей. На краю стола темний слід виглядав значно виразніше: лампа стояла тут довше, ніж годиться.

Шаповал оглянув шафу. Одна папка так само стояла трохи глибше. Він витяг її, нахиливши голову. Папка була легшою, ніж мала б бути.