Розділ I

У кабінеті фабриканта Михайла Власенка, що виходив вікнами на внутрішній двір, ще стояв запах вивітреного чорнила. Нічний холод, проникнувши крізь віконні рами, затримався біля підлоги, роблячи повітря важчим, ніж зазвичай. На письмовому столі лежали впорядковані листи, кілька векселів та нещодавно отримані рахунки; жодна дрібниця не видавала поспіху або непорозуміння. Проте на стільці, перекинутому догори ніжками, була слідова смуга, ніби його відсунули надто різко.

Шаповал, щойно увійшовши до кабінету, зупинився біля порога і лише після короткої паузи обійшов стіл зліва, ще раз поглянувши на стілець, не торкаючись його. Він звик спершу дивитися, а вже потім діяти. Підошви його чобіт тихо ковзнули по лакованій підлозі; звук був короткий і сухий, такий, що швидко губиться в повітрі, але лишає по собі відчуття руху. Він нахилився, відмітивши, як ніжка стільця торкнулася краю килимка — не повністю, лише одним кутом. Це був не той випадок, коли меблі падають самі.

Він випростався і машинально поправив манжет пальта. Рух був звичний, майже непомітний, але разом із ним у пам’яті спливла дрібна подробиця: положення рук Власенка, коли тіло ще лежало біля столу. Руки не були розкидані; вони скоріше зберігали напівпорядок, який не личив раптовому падінню. Ця деталь не вимагала висновку — вона просто залишалася.

Слідчий Георгій Шаповал мав звичку входити без зайвого шуму. У нього була звичка не порушувати простір зайвими рухами, і ця звичка, яку дехто приймав за холодність, радше була результатом довгих років у службі. Він зупинився біля столу, окинув поглядом кімнату й ніби відчув, що тиша тут не випадкова. Слуга, що стояв у дверях, переминався з ноги на ногу, уникаючи дивитися на тіло, яке вже перенесли до сусідньої кімнати, аби звільнити місце для огляду.

Медик, викликаний за встановленим порядком, коротко переказав висновок: «раптовий серцевий напад». Шаповал кивнув, не зупиняючи погляду на лікареві. Він нахилився до стола й зауважив ледь помітну риску на полірованій поверхні — слід від ніжки перекинутого стільця. Риска була свіжа, деревина під лаком ще не встигла потемніти.

— Ви щось чули? — спитав він у слуги, не піднімаючи голосу.

— Ні, пане… Я заходив, як завжди. Пан сидів за столом, я приніс листа… а потім… — слуга проковтнув кінець фрази.

За його словами повторив те саме й секретар, якого викликали знизу. Його розповідь складалася з тих самих обережних формулювань, майже дослівних, наче вивчених напам’ять: увійшов, передав документи, пан виглядав стомлено, жодних різких рухів не було. Збіг слів був занадто точний — не характерний для двох людей, які бачили подію окремо.

Шаповал не став вимагати більше. Слова в таких випадках рідко додають розуміння, тоді як мовчання іноді говорить більше. Він знову повів поглядом кімнатою. Зауважив чорнильну пляму на самому краю столу — вже підсохлу, але таку, що виглядала ніби вона з’явилася не внаслідок необережності, а через порушення звичного руху руки. Поруч, на манжеті Власенка, коли ще переносили тіло, він упіймав поглядом темну, ледь помітну пляму — не від чорнила, радше від чогось густішого. Сліди не поєднувалися з картинкою «раптового недугу».

Він обережно підсунув лампу ближче. На краю папки, що лежала окремо від інших, помітна була ледь вловима смужка пилу, наче її недавно зрушили й поставили назад не зовсім так, як стояла раніше. Шаповал провів пальцем по краю папки, але не відкрив її. Огляд мав залишатися у визначених межах; будь-яке відхилення могло викликати непотрібні питання.

Медик уже збирав інструменти, поглядаючи на двері, ніби очікуючи дозволу піти. Шаповал коротко кивнув. Коли лікар вийшов, у кімнаті знову встановилась тиша, але тепер вона здавалася іншою — не рівною, а наче нашарованою.

Слідчий підійшов до вікна, трохи відхилив фіранку. У дворі стояла та сама нерухомість, що завжди приходить перед світанком: ні ходу, ні голосу, тільки тонкий струмінь диму з димаря кухні. Він закрив фіранку і повернувся до столу.

— Зробіть запис, — тихо сказав він писареві, що щойно зайшов. — Час огляду, обставини, стан кімнати. Пишіть без припущень.

Писар кивнув і розгорнув товстий зошит у брунатній обкладинці. Почерк у нього був рівний, навчений канцелярією.

Шаповал тим часом підійшов до дверей. При зникненні людини — або її смерті — завжди є момент, коли простір починає відповідати на запитання, якщо його вміти слухати. І зараз простір говорив: тут щось сталося не зовсім так, як записано в протоколі.

Та говорити це самому собі вголос він не мав права. Уже сходячи до коридору, він уявно розклав у пам’яті кімнату на схеми руху: звідки міг упасти стілець, як лежала рука на столі, у який момент чорнило могло пролитися. Жодна з цих схем не збігалася з непретензійною версією «раптового серця».

Він вийшов до коридору, де стояли двоє городових, і коротко наказав:

— Охорону зберегти. До завершення опису нікого не впускати. Він зробив для себе внутрішню відмітку: повернутися сюди ще раз, коли тиша кімнати остаточно осяде і відкриє те, що приховала в першу хвилину.

По тому він повільно рушив до сходів, відчуваючи, як у свідомості формуються перші зауваги до майбутнього рапорту. Слова ще не мали остаточного вигляду, але тональність була зрозуміла: «обставини потребують уточнення».

На вулиці тим часом займався ранковий іній. Він ліг тонкою плівкою на перила ганку, і коли Шаповал торкнувся їх долонею, холод видався гострішим, ніж зазвичай. Він стиснув пальці, відпустив перила й рушив у бік канцелярії — спокійно, рівним кроком, як того вимагала служба.