Пролог

Архів Київської судової палати стояв уночі так само незворушно, як і вдень. Без людських голосів він здавався старішим, здавалось камінь і папір тут давно звикли жити без свідків. Кам’яні сходи, що спускалися до підвального поверху, тримали нічний холод; кроки на них звучали глухо і відлунювали так, наче хтось ішов не вниз, а вглиб самого будинку. Стіни, місцями потемнілі від давніх підтоплень, поглинали світло єдиної лампи над робочим столом. Світло було рівне, жовтувате, з тією канцелярською жовтизною, що робить папір старшим, ніж він є насправді.

Папка в синьому полотняному переплеті лежала посеред столу, покладена рівно і без поспіху. Переплет, хоч і потертий, зберіг правильну форму; нитки на згинах трохи все ж вилізли, але напис «Контракт. Власенко М. М.» читався чітко.

Чоловік, що стояв над столом, рухався без зайвих зупинок. У підвалі не було потреби озиратися тому, хто знав тутешній порядок. Аркуші шелестіли стримано; кожен звук упирався в камінь і глухнув. Він переглядав сторінки швидко, не затримуючи зайво погляду, аж доки не дійшов до аркуша, позначеного тонкою олівцевою рискою. Рядок із сумою та датою Катеринославського контракту не вирізнявся нічим особливим. Саме це і зупинило на ньому увагу.

Чоловік нахилив голову, на мить завмер і дістав з кишені вузький канцелярський ніж з потемнілим руків’ям. Край сторінки він підчепив точно й без різкості, так, як відокремлюють зайве від того, що має лишитися. Папір піддався легко. Тонкий тріс волокон у тиші здався гучнішим за рівний хід годинника в порожній канцелярії. Відірваний аркуш він склав обережно: навпіл, потім учетверо. Папку розгладив долонею, провівши пальцями вздовж корінця. Ні зміни товщини, ні сліду — порядок було відновлено.

Лампу погасив, прикривши скло рукавом пальта, щоб не дати світлу різко впасти на двері. Коридор прийняв його темрявою і тишею. Тут панував той особливий спокій, який буває лише в будівлях, де документи переживають людей і де кожен звук має вагу рядка в протоколі. Двері зачинилися глухо, і їхній стукіт не пішов далі сходового майданчика.

Тієї ж ночі, у будинку на Липках, слуга фабриканта Михайла Власенка постукав до кабінету господаря. Не почувши відповіді, він обережно прочинив двері. Кабінет пахнув чорнилом і старим деревом; у цьому запаху не було нічого тривожного, лише відчуття дня, що щойно минув і ще не встиг відступити. Власенко лежав на підлозі біля письмового столу, відкинувши стілець, ніби намагався підвестися й не встиг.

Лікар, якого викликали негайно, оглянув тіло поверхово і без зволікань заніс до паперів звичну формулу: «раптова серцева слабкість». Поліцейський пристав, переглянувши стіл і шафи лише поглядом, додав до свого запису: «ознаки насильства не встановлено».

На краю письмового столу темніла чорнильна пляма, ще не до кінця всохла. Її краї свідчили про поспіх або про зламаний рух руки, ніби чорнило намагалося лишити по собі слід. На неї не звернули уваги. До ранку пляма втратила блиск, злилася з поверхнею дерева і перестала бути ознакою.

У місті тим часом розвиднювалося. Перший трамвай стукнув колесами по рейках, ніби вів за собою новий день, якого ніхто не питав.