ЧАСТИНА I. ТОРЖИЩЕ

Шість літ - довгий строк. За шість літ хлопець встигає вирости в чоловіка, звикнути до меча, як до власної руки, і майже переконати себе, що дівчина з лисеням на пагорбі була просто гарною згадкою, яку дорога подарувала йому замість плати.
Ратибор стояв на валу Святоборового города й дивився вниз, на луг під стінами. Ще вчора там було порожньо: тільки трава та чорні кола від торішніх вогнищ. Тепер від самого світанку луг ожив. Дзвеніли сокири, ставили помости й навіси на жердинах, хтось викочував до води порожні діжки, а над усім цим повільно здіймався дим перших багать. Торжище відкривалося завтра. Сіверяни збирали його щоосені, коли хліб уже лежав у коморах, мед стояв у барилах, а шляхи ще не розкисли від дощів. Сюди їхали звідусіль: ловці зі шкурами, ковалі із залізом, гончарі, бортники, воскобої, і гості здалеку, яких можна було пізнати за чужим одягом і за тим, як пильно вони тримали руки біля своїх тюків.
-    Дивишся так, наче збираєшся купити все це сам, - сказав голос позаду.
Твердислав видерся на вал, жуючи шмат копченого сала. Він був кучерявий, широкоплечий, голосний, щедрий на жарт і на кулак. Вони побратались ще хлопцями в дружинній науці, і Ратибор давно звик, що Твердислав говорить за двох.
-    Рахую, де завтра буде найбільше колотнечі.
-    Тут і рахувати нічого. Де коні, там і колотнеча. 
Твердислав кивнув на дальній край луга, де вже збивали загони для табунів. 
-    А ще кажуть, прийдуть хорвати. З заходу, великою валкою, сам князь із родиною.Бояри вже ходять, мов коти довкола сметани.
Ратибор не відповів. Він дивився на західну дорогу, що виходила з лісу й тонкою стрічкою вилася лугом, і не міг собі пояснити, чому погляд його затримався саме там.
-    Ти чого мовчиш?
-    Дивлюсь.
-    На що?
-    На дорогу.
Твердислав стенув плечима. Від Ратибора рідко можна було почути більше, а пояснювати він не любив. Зате в дружині всі давно звикли до іншого: Ратибор помічає те, повз що інші проходять, не зупиняючись. Що кінь ось-ось закульгає. Що купець, який надто голосно божиться, ховає гірший товар під кращим. Що птахи облетіли луг стороною. На вал піднявся Волод. Він, старший над молодшою дружиною, ходив без поспіху, як ходять люди, що давно навчилися не витрачати сил даремно. Сивий уже на скронях, із білим рубцем через ліву брову, він говорив мало, а слова клав так, що їх не доводилося повторювати.
-    Вам двом сьогодні ряди з кіньми й залізом, - сказав він. - Бійки гасите словом, поки ніхто не дістав ножа. Гостей не чіпаєте. А хорватів берегти, як власних дітей.
-    Чого саме їх? - спитав Твердислав.
-    Бо князь Бранислав не з останніх, а Святобор хоче, щоб він поїхав звідси з добрим словом на устах. Це вигідніше за будь-яку здобич. - Волод глянув на обох по черзі.
-    Хто з вас забуде, що гість стоїть під захистом нашого князя, матиме справу зі мною.
Він пішов. Твердислав видихнув.
-    Страшніший за ведмедя.
Ратибор усміхнувся лише половиною рота. Він усе ще дивився на дорогу, і саме тоді там, де вона виходила з лісу, піднялася жовта пилюга. Багато возів. Багато коней.
Перший день торгу вийшов із туману галасом. Ще до полудня здавалося, що на лузі зібралось півсвіту. Ревли воли, іржали коні, купці перекрикували один одного: «Мед липовий, мед гречаний, мертвого підніме!», «Шкурки білки, жодної з дірою!», «Залізо, чорне залізо, хоч меч кувати!» Повітря пахло димом, пирогами, кінським потом і мокрою вовною. Ратибор, який змалку звик до цього галасу, відчував, як усередині в ньому потроху розправляється щось, що завжди стискається перед великою справою. У кінських рядах він і натрапив на спір. Рудобородий в'ятич і місцевий сіверянин, що хитро мружив одне око, стояли над гнідим жеребцем і кричали одне на одного, а кінь переступав і косував на обох, мовби вирішував, кого вкусити першим.
-    Чотири літа йому! - божився сіверянин.
-    Усі вісім! - гримів в'ятич. - Я зубів на своєму віку бачив більше, ніж ти хліба!
Ратибор підійшов не поспішаючи, і обидва вмить замовкли. Князівських людей тут не боялися, але поважали. Він узяв коня за вуздечку, підняв губу, глянув на зуби, провів долонею по скакових суглобах.
-    Шість літ, - сказав він. - І здоровий. Беріть за шість або йдіть далі.
Обидва помовчали. Кожен подумав, що виграв: сіверянин, бо кінь старший за чотири, в'ятич, бо молодший за вісім. Уже за мить вони били по руках, як велить звичай, скріплюючи угоду.
Позаду хтось тихо засміявся.
-    Ратиборе.
Голос був жіночий, із м'якими, трохи розтягнутими голосними. Він озирнувся. Перед ним стояла жінка в темно-синьому плащі, застебнутому на плечі срібною застібкою. Висока, пряма, з довгою темною косою, перекинутою через плече. За кілька кроків позаду мовчки тримався сивовусий воїн, чия поза промовляла: я при ній. Ратибор міг би поклястися, що ніколи не бачив цієї жінки. Потім вона підвела очі. Темно-карі, як кора дуба. Світ на мить затих. Десь далеко іще кричав торговець медом, а в нього в голові стояв такий гул, наче хтось ударив у щит.
-    Велеслава, - сказав він.
-    Ти пам'ятаєш, - сказала вона. Це було не питання, а ствердження.
-    А ти... пам'ятала.
-    Я не була певна, що це ти. Шість літ. - Вона схилила голову. - Але ти так само мовчиш, перш ніж щось сказати.
-    А ти так само не питаєш, а кажеш.
Вона засміялась, і сміх був той самий, тільки глибший. Дівчина зі струмка стала жінкою, що вміє бути княжною, і в цьому було щось нове, незнайоме, від чого Ратибор раптом відчув себе тринадцятилітнім хлопцем при возах.
-    Ти тепер воїн, - сказала вона. - Я думала, ти залишився рахувати хутра.
-    Хутра теж рахувати вмію.
-    А я, як бачиш, все ще донька князя.
-    Я це пам'ятаю.
Сивовусий кахикнув.
-    Княжно.
-    Іду, Богумире. - Вона кинула на Ратибора останній погляд, тепер уже ніби випадковий. - Увечері, біля вогнища, де співатимуть. Приходь.
Вона пішла. Ратибор дивився їй услід, поки синій плащ не розчинився в юрбі, і лише тоді помітив, що обидва торговці вже давно перестали бити по руках і дивляться на нього з надмірною цікавістю.
-    Хто це була? - виріс поруч Твердислав.
-    Донька Бранислава, князя білих хорватів.
-    А ти звідки її знаєш?
-    Бачились раз.
-    Раз, - повторив Твердислав і дуже виразно промовчав.
Богумир попереджав Велеславу ще в дорозі: сіверяни - лісовий народ, казав він, грубий, запальний і дикий. Уже першого дня вона зрозуміла, що воєвода ніколи не бачив їх на торзі. Вона ходила рядами, і голова йшла обертом. Хутра лежали купами, як осінні сніги: чорні бобри, руді лисиці, сріблясті вивірки, у снопах по сорок штук, перев'язані ремінцем. Поруч жовтіли круги воску, що пахли літом, і стояли барила меду, а гончарі виставляли ще теплі горщики. Ковалі розклали ножі, сокири, наральники й сокирки-обереги на шнурках, а за ними сяяли прикраси: скляне намисто, бурштин, срібні скроневі кільця, кістяні гребені з різьбленими пташками. Десь дзвеніли ваги, десь продавці з поважним виглядом зважували срібло, відрубуючи шматки від гривні. На шматку полотна лежали довгі мечі, і біля них стояли чоловіки з обличчями, що не обіцяли жартів. Усе це було схоже на її рідну землю, і водночас зовсім інше. Вдома торг пахнув пилом і кіньми, тут - смолою, димом і лісом. Вдома люди кричали, тут співали: просто так, між справами, хтось вигравав на сопілці, хтось наспівував, торгуючись.
Ратибор опинявся поруч щоразу, коли це було до речі. Він, мабуть, вважав, що робить це непомітно. Богумир ішов двома кроками позаду й мовчав так гучно, що Велеслава ледве стримувала усмішку.
-    Он той, - сказав Ратибор, киваючи на старого в бурій куртці, що розкладав шкури. - Ждан, найкращий слідопит у тутешніх лісах. Вивірку влучить у око.
Ждан був худий, сивий, зі шкірою, схожою на стару кору. Він ледь кивнув Ратиборові, але очі в нього були молоді й дуже уважні. Одну шкурку він відсунув убік.
-    Ця потерта. Не продам як чисту.
-    Чесний, - тихо сказала Велеслава.
-    Лісу брехати не можна, - відповів старий, не обертаючись, - а хто бреше лісу, брехатиме й людям. - Він глянув на Ратибора. - Тривожно сьогодні. Птахи з заходу тікають.
-    Що з того? - гмикнув Ратибор. - Торг, багато людей, птахи й тікають.
-    Я не кажу, що біда. Я кажу: птахи.
Велеслава запам'ятала це чомусь одразу й надовго, хоча тоді не знала навіщо. Біля входу на луг стояв великий сірий камінь, укритий мохом, із заглибинками, повними меду, зерна й дрібних подарунків. Купці, проходячи, торкалися його й залишали щось своє: шматочок воску, пучку зерна, мідну монетку.
-    Велесів камень, - пояснив Ратибор. - Велес пасе небесні стада й дбає про достаток. Хто чесний на торзі, тому добре.
-    У нас цю справу доручено іншій, - сказала Велеслава. - Але не питай, кому. Чужинцям при чужому камені імен не називають.
Він здивовано засміявся. Потім вона побачила, як він, не зупиняючись, торкнувся каменя двома пальцями й залишив крихту воску. Від цього їй чомусь стало дуже тепло.
Увечері на лузі розпалили великі багаття. Пекли качок на рожнах, ліпили пироги з кашею, розливали квас і мед, і гості, що зранку ледь розмовляли через мито, тепер сиділи пліч-о-пліч, ділили хліб і мовчали, як мовчать люди, яким добре. Звичай був суворий: гостя спершу годують і поять, а про справи питають потім. Біля найбільшого вогнища сів гудець, бородатий, із пальцями у мозолях, і заграв. Співав він про те, як Велес, пастир небесних стад, украв у Перуна його череду, і як Перун, розгніваний, гнав злодія по всьому білому світу. Велес ховався то під старе дерево, то під камінь, то в воду, то між людей, а Перун гатив у нього блискавкою, щоб вигнати.
-    Тому й стоять після грози розщеплені дуби, - додав гудець, ударивши по струнах, - і лежать розколоті камені. Це сліди погоні.
Велеслава сиділа поруч із Ратибором, на відстані ліктя, яку не заповнював ніхто. Коли гудець замовк, вона сказала:
-    Чому Велес завжди тікає?
-    Бо крав.
-    Може, ховався, бо йому не було куди повернутися.
Ратибор подивився на неї довго. Вона відчула, що він хоче щось сказати, але промовчав. Його погляд на мить ковзнув по її шиї, де на тонкому шнурку висіла маленька бронзова лисичка. Велеслава знала, про що він подумав. Вона вирішила не питати. І не казати, що бачила, як він побачив.
Пізно ввечері, коли гудець уже пішов, а вогнища почали догоряти, Ратибор заступив на чати біля дверей Святоборової гридниці. Він стояв із списом у руці й дивився на нічне небо. Завдання було просте: стежити, щоб у двір не пройшов ніхто чужий. Двері були прочинені, і крізь щілину долинали голоси, що то гучнішали від меду, то стишувались. Він не збирався слухати. Але стояв надто близько.
-    Я не шукаю гарного обличчя, Святоборе, - говорив Бранислав. Голос у нього був негучний, як у тих, кому не потрібно підвищувати голос. - Мирогост із-за гір дає двісті списів проти угрів. Двісті списів, розумієш? Це двісті матерів, чиї сини не ляжуть у землю цієї весни.
-    А дівчина що каже? - спитав Святобор.
Запала пауза.
-    Дівчина розумна, - сказав нарешті Бранислав. - Вона розуміє, що таке рід. Не скажу, що мені це легко, вона в мене одна, але що ваги має її «хочу» проти двохсот матерів?
-    Ти мудрий князь, - сказав Святобор. У його голосі не було ні докору, ні радості.
Ратибор стояв нерухомо, і долоня на держаку спису стала вологою. Гніву не було. На кого гніватися? На князя, який говорить розумне й навіть не вдає, що йому це легко? Саме це й було найгірше: у цій розмові не було лиходія. Був батько, який дбає про свою землю. І був воїн біля дверей, який ні про що не мав права просити. Опівночі Твердислав змінив його на чатах. Ратибор не роздумував, куди йому йти. Він просто пішов до річки. Вона вже була там. Сиділа на повалених колодах, закутана в плащ, і дивилася, як по воді розсипаються зорі.
-    Я знала, що ти почуєш, - сказала вона, не обертаючись. - Ти завжди стоїш там, де чути.
-    Я не хотів.
-    Знаю.
Він сів поруч, не надто близько.
-    Давно ти знаєш про Мирогоста?
-    Від зими.
-    І їхала сюди.
-    Їхала. Бо їхати треба було. - Вона мовчала. - Я не питатиму, чи ти хотів би, щоб було інакше. Це несправедливо до нас обох.
-    Я теж не проситиму тебе не їхати.
-    Знаю.
Вони замовкли. Річка тихо булькала під берегом, десь далеко співали останні гості, а над лугом стояв великий, спокійний місяць.
-    Тоді навіщо ми тут? - спитав Ратибор.
Вона довго не відповідала.
-    Бо торжище триває ще кілька днів, - сказала вона нарешті. - А потім я поїду, і мені захочеться знати, що в мене було щось своє.
Він не відповів. Тільки кивнув. Вони сиділи пліч-о-пліч, дивилися на воду, і ніхто з них не вимовив жодного слова про майбутнє, якого в них не було.
Волод знайшов Ратибора на третій день по обіді, коли той із Твердиславом розбирав черговий кінський спір.
-    Збирайся. Їдеш у Дубівку.
-    Навіщо?
-    Там двоє родів посварились через коней. Один табун продали двічі, і тепер кожен вважає, що обдурили саме його. Якщо нікого не пришлемо від князя, до ночі полетять ножі. - Волод оглянув його своїм рівним поглядом. - Візьми Твердислава й Мстислава, ще двох. Тебе послухають, бо ти не кричиш.
-    Мені б залишитись, - сказав Ратибор. - Хорвати...
-    Хорвати не втечуть. Сьогодні ночують на лузі, а завтра торг іще триває. - Волод знизав плечима. Рубець на його брові ворухнувся. - До ранку повернешся.
Ратибор відчув, що опирається, і не міг пояснити собі чому. Це було схоже на те, як перед грозою стискаються м'язи в коня: нічого ще не видно, а тіло вже знає. Але наказ був наказ, а підстав не їхати в нього не було.
Вона побачила його в сутінках. Ратибор прийшов до краю хорватського табору, де стояли їхні вози й розбиті намети, і зупинився так, щоб Богумир, якби що, побачив, що нічого лихого немає.
-    Мене посилають у Дубівку, - сказав він. - Суперечка через коней. До ранку буду назад.
-    Тобі це не подобається.
-    Не подобається.
-    Чому?
-    Не знаю.
Вона подивилася на нього уважно. Потім сказала просто:
-    Тоді вранці. Біля Велесового каменя, коли ще буде туман. Там нікого не буде.
-    Вранці, - повторив він.
Ось і все. Не було ні клятв, ні обіцянок, ні довгих слів. Тільки двоє людей, які домовились зустрітись зранку, як домовляються тисячі людей у тисячах селищ, не вважаючи цього подією. Вона дивилась, як п'ятеро вершників виїжджають у дорогу, поки постаті не злилися з надвечір'ям. Потім узяла в руку маленьку бронзову лисичку на шиї, потримала її, наче зважуючи, і відпустила. Торжище засинало. Догорали багаття, згасали голоси, десь хропіли втомлені торговці, десь коні переступали в загонах і зітхали. На краю луга, там, де ліс підступав до самої води, нікого не було видно.
Та й дивитися туди не було кому.