ПРОЛОГ.

Ліс скінчився так само несподівано, як починається річка після довгого струмка - раптом, без попередження. Дерева розступилися, і перед возами відкрився простір, якого Ратибор досі не бачив ніколи в житті. Пагорби. Один за одним, м'які, що поросли травою вже пожовклою від пізнього літа, вони котилися до самого небокраю. І десь на найдальшому з них, ледь помітному в мареві спеки, білів дим осель.

— Ось вона, земля білих хорватів, - сказав батько, не обертаючись.

Він їхав попереду, тримаючи повід рукою, у якій ще недавно, три дні тому, тримав меч, коли на них напали лісові розбишаки. Тепер рука знову звикла до шкіри повода, наче меча й не було. Ратибору минуло тринадцять літ, і це була його перша дорога за межі сіверянських лісів. Батько водив купецькі валки відтоді, як Ратибор себе пам'ятав, і щоразу повертався з новими розповідями: про людей, які живуть у горах і п'ють вино замість меду, про народи, що моляться іншим богам, про товари, яких удома ніхто не бачив. Цього літа він уперше взяв сина з собою, як молодшого при возах, який мав вчитися рахувати хутра, знати ціну заліза й тримати ніж напоготові, коли того вимагала дорога. Купецька валка була невеликою: шість возів, дюжина коней, дюжина людей, серед яких, крім батька, було ще двоє досвідчених, що пам'ятали не одну таку подорож. Везли хутра, віск у грудках, обгорнутих полотном, і кілька барил меду, запечатаних смолою. Назад сподівалися привезти добре залізо й, може, коней - тутешні, кажуть, витриваліші за лісових.

Селище білих хорватів, до якого вони дісталися надвечір другого дня серед пагорбів, не було схоже на сіверянське. Хати стояли не в густому лісі, а в долині серед пагорбів, обмазані глиною, з дахами з соломи. Не було того глухого лісового духу: диму, смоли, вологої глиці. Натомість пахло сухою травою, кінським потом, чимось пряним і незнайомим, що батько назвав пізніше «зілля з південних країв». Люди тут одягалися інакше: жінки носили довгі сорочки з широкими рукавами, вишитими червоним і чорним узором, який здавався Ратибору схожим на слід копита, повторений безліч разів; чоловіки - просторі штани, заправлені у м'які чоботи, і пояси з металевими бляхами, що дзвеніли при ходьбі. Мова була майже зрозуміла - і водночас чужа, наче знайома пісня, заспівана з іншими словами.

Їх зустрів місцевий боярин, а надвечір, коли купці уже розташувались біля коней і возів, до табору прийшов сам князь Бранислав. В звичайному дорожньому одязі, тільки пояс видавав у ньому людину знатну. Він говорив із батьком довго, поважно, про мито, про безпечність доріг, про те, скільки можна взяти заліза за привезене хутро. Ратибор сидів осторонь, слухав, вчився, як батько казав вчитися: не втручаючись, але й не пропускаючи жодного слова.

Саме тоді він і побачив її вперше. Вона стояла трохи осторонь гурту дорослих, тримаючи на руках якесь мале звірятко: чи то лисеня, чи цуценя, він не одразу розібрав, - і дивилася на чужинців так відверто, без сорому, як дивляться тільки діти й дуже впевнені в собі люди. Темна коса, перекинута через плече, сягала пояса. Очі - світлі, майже сірі, - зупинилися на Ратиборові й затрималися довше, ніж мали б. Він відвів погляд перший.

Наступного дня, коли дорослі знову засіли за розмови, а він, молодший при возах, отримав нарешті вільну годину, Ратибор пішов до струмка, що збігав із пагорба вниз, до селища. Там вона й сиділа, на камені, боса, і те саме звірятко (тепер він розгледів - лисеня, ще зовсім мале, підібране, певно, після того, як загинула мати) куйовдилося біля її ніг.

— Ти з тих, хто привіз хутра, - сказала вона.

— Ратибор, - відповів він, бо не знав, що ще сказати.

— Велеслава, - сказала вона, і, помовчавши, додала: - Донька Бранислава.

Він не одразу зрозумів, що це означає. Для нього вона була просто дівчина зі струмка, яка розмовляла майже зрозумілою мовою й тримала лисеня так, наче то було звичайнісіньке цуценя. Вони говорили довго. Про те, чому в сіверян ліси такі густі, що вдень темно, наче ввечері; про те, чому тут, серед пагорбів, дерева ростуть тільки вздовж річок, наче бояться відходити від води; про мед, про полювання, про коней, яких тут розводили не для того, щоб орати, а щоб їздити далеко і швидко, до самого степового краю, де, казала вона, живуть народи, яких навіть її батько бачив лише раз чи двічі. Ратибор розповідав про те, як узимку ліс промерзає так, що дерева тріскають із гуркотом, схожим на далекий грім, і як старі люди кажуть, ніби то Перун стереже ліс навіть під снігом, б'ючи в мерзлу кору, щоб дерева не заснули навік. Велеслава слухала уважно, а тоді розповіла своє - про те, що в них під час посухи жінки виносять на пагорб глек із молоком і виливають його на землю, просячи дощу в тих, хто живе під землею й береже коріння трави.

— У вас Перун, у нас - інші імена, - сказала вона просто. - Але дощ приходить однаково.

Він засміявся, від того, як легко вона про це сказала, наче боги були сусідами, з якими можна домовитися, якщо знати правильні слова.

Три дні, поки батько й боярин торгувалися, а вози стояли розвантажені й навантажені знову, Ратибор і Велеслава зустрічалися біля струмка. Вони не обіцяли одне одному нічого. Обоє були малі і не розуміли: за три дні можна багато чого встигнути розповісти одне одному, але не можна встигнути домовитися про майбутнє, якого в них не було. Він - син купця з далеких лісів. Вона - донька князя, чиє життя вже, навіть у тринадцять літ, належало не тільки їй.

Того ранку, коли валка вирушала назад, вона прийшла до возів, просто постояти трохи осторонь, там, де він міг би її побачити, якби озирнувся. Він озирнувся. Вона не махала рукою. Просто стояла й дивилася, як віз зникає за пагорбом, а лисеня скубло траву біля її ніг, не розуміючи, чому господиня раптом стала такою мовчазною. Ратибор запам'ятав цей образ надовго - може, назавжди: дівчина на пагорбі, темна коса на вітру, і небо за нею таке широке, яким удома, серед лісу, воно ніколи не буває. Роки минуть, і подробиці тих трьох днів зітруться: які слова вона казала, як сміялася, у що була вбрана того останнього ранку. Але відчуття залишиться: десь далеко, за лісами й пагорбами, є земля, де небо ширше, ніж удома, - і дівчина, яка вміє домовлятися з богами про дощ.