Розділ XII

Марія ніколи не шкодувала, що видала Ганну за Степана, хоча сама Ганна наполягала, що вийшла за нього заміж без сторонньої допомоги. Зять умів вислухати відповідь, у якій не було жодного слова про те, що він питав, подякувати й більше до розмови не повертатися. Марії з ним було легко. Ганна дорогою додому пояснювала чоловікові, що мати мала на увазі. Степан не казав, що зрозумів іще в хаті.

Коли Степан повернувся до палати, Марії там не було. Вона пішла по ліки до аптеки біля ринку, де працювала кумина дочка. Аптека на першому поверсі лікарні теж була відчинена, але там Марія нікого не знала.

Кумина дочка колись бігала до них по груші. Перші два роки її роботи Марія просила покликати завідувачку: не могла довірити своє здоров’я дівчині, якій ще недавно витирала носа. Потім завідувачка пішла на пенсію, на її місце взяли незнайому жінку, і відтоді Марія брала ліки тільки в куминої дочки.

Ганна сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги.

— Лікарка була? — спитав Степан.

— Була. Каже, рано мені додому.

— Довго ще?

— А я знаю? Ти спитай. Може, тобі скаже.

Він сів поруч і розтер долонею шию.

— Я ж казала, що в машині не виспишся.

— Та спав я.

— Видно.

Згодом Степан запевнятиме, що в машині спиться не гірше, ніж удома, і до кінця тижня повертатиме голову тільки разом із плечима.

Якийсь час вони мовчали. Ганна раз у раз прислухалася до себе й переставала чути, що діється в палаті. Степан щоразу чекав, поки вона знову подивиться на нього.

— Не дивись так, — сказала вона. — Не болить.

— Я й не дивлюся.

— Твої знають?

— Знають. Мати рвалася їхати, ледве відмовив.

— Скажи, що вже краще. А то ще приїде.

— Що тобі привезти?

— Капці. І синю сорочку з нашої дорожньої сумки.

Ганна чекала матір. Учора та сказала «не тебе», а сьогодні мала пояснити, кого ж тоді.

У коридорі почувся Маріїн голос. Вона з кимось прощалася й обіцяла передати вітання. До палати зайшла з аптечним пакетом і розстебнутим пальтом.

— Оце все, що написали. — Марія виклала ліки на тумбочку. — Сестрі покажеш.

— Я віднесу, — сказав Степан.

Марія сіла на табурет із сумкою на колінах. На щоці ще тримався слід від рукава, на якому вона спала.

Ранку на лавці Марія до сну не зараховувала. Удома вона так само не рахувала вечорів перед телевізором. Петро сорок років чув, що вона не спить: спершу сперечався, потім навчився накривати її кофтою так, щоб не розбудити. Прокинувшись, Марія забирала кофту й казала, що їй і так було тепло.

Після похорону кофта ще двічі опинялася на її плечах. Першого разу Марія спитала в дітей, хто її накрив. Другого разу була вдома сама.

— Та не холодно мені, — сказала вона й поклала кофту на сусіднє крісло.

— Що лікарка каже? — спитала Марія в дочки.

— Уже краще.

— А дитина?

— Добре, мамо. Все добре.

— Я буду збиратися їхати. Юрко трактор у полі кинув. З учорашнього стоїть, а коло нього ні душі. Люди вже говорять.

— Я відвезу, — сказав Степан.

— Не треба. Сама доїду.

— Ти йому дзвонила? — спитала Ганна.

— Дзвонила. Не бере. А Галині я дзвонити не буду.

Про трактор їй сказала жінка з їхнього кутка, яку вона зустріла в аптеці. Та бачила його дорогою до райцентру й уже встигла довідатися, що він стоїть там відучора. Спершу спитала про Ганну, потім — чи поділилися вже брати. Марія відповіла тільки на перше. Про Ганну жінка питала на всю аптеку, а про трактор попросила нікому не казати, що від неї.

— А сам Юрко де?

— Якби я знала. Мені про нього в аптеці розказують, а він слухавки не бере. Та й тобі вже краще. То поїду.

Ганна набрала брата.

Юрко найохочіше відповідав, коли дзвонили про залізо або коли дзвонила Ганна. Про залізо дзвонили частіше. Колись Галина спитала, чому він може серед ночі пояснювати чужому чоловікові, куди в того поділася іскра, а її прохання чує тільки з третього разу. Юрко сказав, що чоловік стоїть посеред дороги. Галина відповіла, що вона теж не завжди сидить.

— Ну? — озвався він після кількох гудків.

— Ти чого трактор у полі кинув?

— Хто тобі сказав?

— Мамі в аптеці. Що там у вас сталося? З Іваном знову побилися?

— Ніхто ні з ким не бився.

— А чого ж тоді…

— Заберу я сьогодні той трактор.

Він помовчав.

— Ти як сама?

— Нормально. Мама хвилюється, от і питаю.

— То скажи їй, що заберу.

— То візьми, як вона дзвонить.

Юрко зітхнув у слухавку.

— Я ввечері наберу. Як щось треба, кажи.

— Забере. Сьогодні, — сказала Ганна матері.

— Тобі взяв.

— Збирайтеся, відвезу, — сказав Степан. — Мені однаково по Ганнині речі їхати.

— А назад?

— До вечора вернуся.

Марія накинула хустку на голову.

— Тоді поїхали.

— Я всю нашу сумку заберу, — сказав Степан.

— Візьми, що треба, — сказала Марія. — Решта хай лежить.

— Чого це? — спитала Ганна.

— Як випишуть, однаково ж до мене приїдете. Що її возити туди-сюди.

— Ми після лікарні до Степанових поїдемо.

— Вони ж продають.

— Ще не продали.

— То продадуть.

— Тоді й подумаємо.

— А в мене що, місця нема? У малій кімнаті тепло.

Ганна згадала темний ліс на картині. Мати говорила про кімнату, у якій вони зі Степаном могли б поставити дитяче ліжко.

— Мамо, я поки не хочу в ту хату.

— У яку це «ту»? Ти в ній виросла.

Ганна не відповіла.

— Ти ж сама просилася.

— Знаю.

Марія подивилася на Степана.

— Ти вже вирішив?

— Ми поїдемо до моїх, — сказав він.

— А хто там коло неї буде?

— Я.

— Ти, — сказала Марія.

На весіллі сваха сказала їй, що Ганні в них буде добре. Марія спитала, чи в неї досі було погано. Відтоді обидві запевняли дітей, що ніколи не сварилися.