Розділ XI

Юрко повернувся по забуті ключі, а вивіз із двору трактор і сівалку.

Цього вистачило, щоб до обіду в селі поділили Петрове добро. Старшому залишили землю, молодшому віддали залізо, про Ганну ще сперечалися, і кожен, хто переповідав цю новину, знав якусь подробицю, невідому самим спадкоємцям. Братів ніхто не питав.

Того ранку, коли Ганну повезли до лікарні, Юрко дійшов до колонки й тільки там згадав, що прийшов по машину. Машина лишилася в материному дворі, ключі — біля договору. Він подивився в бік свого дому, де Галина вже мала б помітити, що його довго немає, і рушив назад. Усю дорогу придумував, що скаже. Біля воріт пам’ятав тільки про ключі.

З вікна Іван бачив, як брат вертається. Він устиг накинути куртку, щоб винести забуте, але тепер зняв її й повісив у сінях. Коли Юрко зайшов, ключі лежали на тому самому місці.

— Ключі, — сказав Юрко.

Іван кивнув на стіл.

— Я до тебе збирався.

— Ти вже казав.

Цього разу Іван справді збирався, та доводити це курткою було б смішно.

— То постій. Поговоримо.

Юрко не роздягався. Простягнув руку по ключі, але затримав її над договором.

— Ти мені вчора іншу суму називав.

— Сьогодні він більше дав.

— За ніч подорожчало?

— Я звідки знаю? Питай у нього.

— Я в тебе питаю.

Петровий стілець лежав під стіною від самого ранку. Його обходили, коли несли воду, коли виносили Ганні пальто, коли проводжали перекупника, і нікому досі не спало на думку поставити його на ніжки. Іван нахилився, підняв стілець, присунув до столу й сів.

— Я не підписав.

— Ще не підписав. Я вчора прийшов до Галини й сказав, що ти не продаєш.

— Я сказав — поки.

Юрко зняв шапку. Під ногою прогнулася дошка між піччю й одвірком. На цій дошці він стояв перед батьком після розбитої шибки, після першої цигарки, після того, як утопив у ставку ключ на дванадцять. Дошку давно треба було замінити, але вона прогиналася тільки в одному місці, а всі, хто жив у хаті, знали, де його обійти.

Тепер Юрко стояв саме там і м’яв шапку обома руками. Іван сидів у Петровій сорочці, поклавши долоні на скатертину.

— Я ж не проти… — почав Юрко.

Він був проти.

— Я тільки хотів, щоб ви…

І затнувся. Батькові в цій хаті казали «ви».

Іван чекав.

— Щоб ти знав. Я восени сіяв. Насіння купував, пальне. Галина світло не заплатила, бо я ті гроші забрав. Я їй що тепер скажу?

— А скільки ти вклав?

Юрко назвав суму відразу, уточнив, скільки пішло на пальне, а скільки на насіння, і вже збирався пояснювати, чому насіння взяв дорожче, коли почув себе.

— Нащо тобі?

— Щоб знати.

— Ти спершу скажи, що з полем.

— Я ще нічого не вирішив, Юрку. Як вирішу, скажу.

Юрко дивився на братові руки. Учора ввечері він сам так сидів у своїй кухні, поки Галина говорила про світло й черевики. Прибрав їх, тільки коли вона сказала: «Мої — черевики».

Він розправив шапку, натягнув на голову й переступив на сусідню дошку.

— Тоді я трактор заберу. І сівалку.

— Забирай.

Юрко почекав.

— Батько мені їх обіцяв.

— Я ж не заперечую.

— А поле, значить, уже тільки твоє?

Іван прибрав долоні зі столу.

— Ти знову починаєш?

— Ні. Уже ні.

Юрко взяв ключі. У сінях зняв із цвяха другі, від трактора, і зачинив двері обережно, наче в хаті хтось спав.

Потім надворі закашляв мотор.

Трактор Юрко вивів із сараю заднім ходом. Щоб причепити сівалку, двічі злазив із кабіни, і до хати долітали брязкіт заліза та лайка, якою в їхньому дворі лагодили все, що не піддавалося з першого разу. Коли трактор пішов повз вікна, задзвеніли шибки. У дитячій три голови припали до скла.

— Від вікна! — гукнула Надія.

За ворітьми Юрко звернув на польову дорогу, за яр.

Пізніше Гнатюків малий бачив трактор над вербняком. Їхав на велосипеді туди — трактор стояв, вертався — стояв на тому самому місці, із заглушеним мотором. Удома хлопець сказав, що дядько Юрко сидів у кабіні й ні на що не дивився. Йому не повірили: звідти було видно все поле.

Ворота після трактора стояли навстіж. Іван вийшов їх зачинити й спинився біля сараю. На утрамбованій землі чорніло мастило. Там, де стояла сівалка, лишилася суха смуга, і на ній було видно кожну грудочку землі, що обсипалася з коліс. Без техніки сарай виявився просторим. Іван зайшов усередину, постояв і вийшов, не торкнувшись нічого.