Розділ X

Шлагбаум на переїзді опустився саме тоді, коли Степан під’їхав до колії.

Товарний потяг ішов так повільно, ніби віз не вугілля, а когось хворого. Степан рахував вагони, щоб не дивитися в дзеркало на заднє сидіння. На сорок третьому збився. Ганна лежала, поклавши голову матері на коліна, і тримала руку на животі.

— Дихай, — казала Марія. — Дихай, донечко.

— Я й так дихаю, — сказала Ганна. — Хай він краще поїде.

Потяг не поїхав швидше.

Районна лікарня стояла одразу за переїздом. Жіноче відділення займало третій поверх, і пахло там хлоркою та вареною капустою так давно, що запах в’ївся у фарбу на стінах.

Степан заніс Ганну на руках аж до приймального. Медсестра двічі сказала, що вже можна покласти. Він поклав лише тоді, коли Ганна сама попросила.

— Постав уже, — сказала вона. — Бо тебе самого покладуть.

Марія сіла на стілець під дверима й тримала на колінах Ганнину сумку, наче сумка теж могла злякатися.

Лікарка вийшла через пів години. Молода, з рівним голосом людини, яка щодня каже чужим родинам однакові слова.

— Серцебиття є. Кровотечі немає. Полежить у нас, подивимось.

Марія перехрестилася. Степан сів на підлогу під стіною, бо стільця поруч не було.

— А болить чого? — запитала Марія.

— Буває. Хвилювалася, може?

— Батька вчора поминали.

— От і нерви.

Марія кивнула так, ніби її звинуватили.

Степан підвівся, сказав, що піде купити води, і вийшов на подвір’я. Сараю там не було, тож він стояв за гаражем швидкої, доки водій не запитав, чи не треба йому чим допомогти.

Воду він так і не купив.

Ганну поклали в палаті на чотири ліжка. Два стояли порожні, на третьому спала жінка, яка за весь день ні разу не повернулася від стіни. Ганна лежала на спині, склавши долоні на животі, й дивилася в стелю.

Медсестра, що прийшла міряти тиск, запитала, де саме болить.

— Там, де ви натискаєте, — сказала Ганна.

Медсестра перестала натискати.

Марія сіла поруч на табурет.

Степана до вечора кілька разів виганяли з відділення, але щоразу він повертався з чимось іншим: з яблуками, з пляшкою кефіру, з рушником, якого ніхто не просив. Коли почало темніти, Ганна покликала його ближче.

— Подзвони Іванові.

— Навіщо?

— Спитай, чи підписав.

Степан подивився на Марію. Марія дивилася на дочку.

— Ганю, тобі зараз не про поле думати.

— А про що? Лежати мені ще довго, а думати можна тільки лежачи.

Степан вийшов із телефоном у коридор. Повернувся за хвилину.

— Не підписав. Той із райцентру папери залишив.

— А Юрко?

— Приходив зранку по машину. Каже, не поїхав.

Ганна заплющила очі.

— Якби ми не поїхали, Іван би підписав.

— Не до того було, — сказала Марія.

— Та вже ж, — сказала Ганна. — Не до того.

Вона повернулася до Степана.

— Іди спати.

— Я в машині.

— То йди в машину.

Він поцілував її в чоло й пішов.

Ганна кілька разів коротко втягувала повітря крізь зуби. Марія щоразу підводилася з табурета.

— Болить?

— Трохи.

— Покликати?

— Не треба. Минає.

Марія сідала назад.

— Мамо.

— Що?

— А якщо я її втрачу?

— Не кажи такого.

— Одинадцять років, мамо.

Ганна повернула голову до неї.

— Я думала, мене хтось прокляв.

— Не тебе.

Марія сказала це швидше, ніж подумала.

Жінка на сусідньому ліжку заворушилася, щось пробурмотіла уві сні й знову затихла.

Ганна дивилася на матір.

— А кого?

Марія розгладила ковдру на її ногах. Розгладила ще раз.

— Нікого. Спи.

— Ти сказала «не тебе».

— Я сказала, що нікого не проклинали. Це в тебе від ліків у голові плутається.

— Мені не давали ліків.

Марія встала, налила з пляшки води й подала Ганні склянку. Поки та пила, дивилася у вікно, на темну машину внизу.

— Батько твій не любив, коли про таке говорили, — сказала вона. — Казав, хто шукає прокляття, той його знайде.