Розділ IX

Картоплі на чотирьох Галина начистила раніше, ніж вирішила, чи впустить Юрка до хати.

З Петрових сороковин вона повернулася з двома синами. Дорогою двічі озиралася, вдаючи, що перевіряє Миколку, хоча той увесь час тримався за її рукав. Петро-молодший ішов попереду й вибирав сухі місця. Біля крамниці Галина сповільнила крок. За колонкою вже не сповільнювала.

Коли вода в каструлі закипіла, зайвої картоплі виймати не стала. Залишиться на ранок.

Баба Одарка, від якої Галині дісталася хата, теж ніколи нікого не чекала. Тільки по три рази підігрівала вечерю, поки дід вертався від сусіда, й сердилася, коли хтось піднімав накривку. Після його смерті ще кілька років варила на двох. Учорашнє доїдала сама й дорікала покійному, що змусив її відвикнути від свіжого.

Галина накрила каструлю рушником.

Хлопці повечеряли. Миколка запитав, чи батько ще в баби. Галина відповіла: «Мабуть». Миколка задовольнився цим словом, яким дорослі вміли пояснити майже все, не повідомивши нічого. Петро-молодший нічого не запитав. Перед сном обережно поставив черевики під лаву, носками до стіни.

Галина сіла над зошитом.

На лівій сторінці вона записувала те, за що треба платити зараз, на правій — те, що могло почекати. Плату за світло вона перенесла направо, подумала й повернула. Черевики не чіпала. Гумка на кінці олівця стерлася раніше за грифель.

Гроші лежали на столі, на розгорнутій хустинці. Галина порахувала їх, далі витрати, а тоді знову гроші, хоча за всі роки подружнього життя помилка жодного разу не трапилася в той бік, на який вона сподівалася.

Юрко прийшов пізно. Машину залишив у матері й усю дорогу йшов пішки. Двері були незамкнені. Він обтер ноги, повісив куртку й зайшов до кухні з мискою, загорнутою в рушник. Поставив її на край столу.

— Мати передала.

Галина підвела голову, щоб відповісти, і побачила його губу.

Олівець скотився зі столу. Вона встала так швидко, що стілець шкрябнув по підлозі, змочила під краном рушник і, нічого не питаючи, притисла йому до рота.

— Хто?

— Іван.

Юрко скривився, але її руки не відвів.

— За що?

— За папери.

— За папери, — повторила вона.

І відпустила рушник.

— Сам тримай.

Юрко підхопив його. Галина розгорнула миску. Марія вимила її до скрипу, так, як миють тільки власний посуд, і повернула порожню.

На полиці ще виднілося кругле місце, з якого Галина зняла її, збираючись на поминки. Вона поставила миску туди.

— Не треба було хлопців забирати, — сказав Юрко.

Галина не відходила від полиці.

— Ти мені при всіх сказав не лізти.

Кілька годин вона уявляла, що скаже, коли він повернеться. З усього приготовленого вимовила тільки це.

— Я не те мав на увазі.

— А що?

Він притиснув рушник до губи щільніше.

— Я за тебе заступилася, Юрку.

— Я не просив.

Вона нахилилася по олівець. Грифель зламався. Галина поклала олівець біля зошита й сіла.

— Знатиму.

Юрко виклав із кишені телефон і ключі.

— Їсти є?

— На плиті.

Раніше після такої відповіді вона вже підводилася. Юрко добре знав, де стоять тарілки, але якийсь час дивився на неї, наче саме сьогодні могло з’ясуватися, що вони зберігаються деінде.

Галина взяла ніж і почала гострити олівець над хустинкою, посунувши гроші до краю. Тонка стружка закрутилася біля монет.

— Іван каже, поки не продає, — озвався Юрко. — Сій, каже, працюй.

Ніж зупинився.

— Поки?

Дорогою додому Юркові вже здавалося, що цього слова досить. Тепер він сердився на Галину за те, що вона почула в ньому те саме, що він почув від брата. У материній хаті він вимагав певності. Тут йому хотілося, щоб дружина повірила на слово й дала повечеряти.

— Я прямо спитав про весну.

— А як передумає?

— Скаже.

— І на що тоді житимемо?

— Я без роботи не сидітиму.

Дехто з Юркових боржників устиг похрестити дітей і видати дочок, а розрахуватися все ще мав після жнив. Яких саме, давно не уточнювали. Коли Юрко проходив селом, йому кивали з кожного другого двору, і до вечора він приносив додому стільки вдячності, що Галині незручно було знову питати про гроші. Юрко казав, що люди пам’ятають. Сам нагадувати соромився.

— Людям оратиму, — додав він.

— Спершу забери те, що винні.

— Віддадуть.

Галина відклала ніж, здмухнула з пальців чорний пил і повернула зошит до нього.