Слід

Розділ VIII

До машин тієї ночі так ніхто й не дійшов.

Після того як усі побачили крука внизу картини, кожен іще якийсь час удавав, що збирається їхати. Іван шукав ключі в кишенях. Надія одягала пальто. Степан складав свій стіл. Лише Марія нічого не збирала. Вона першою зрозуміла те, що хата, здається, знала від самого початку: цієї ночі вона нікого не випустить.

Марійка заснула на лаві, не відпускаючи Катерининої руки. Ольга позіхала й запевняла, що зовсім не хоче спати. Ганна вдруге сказала, що живіт уже не тягне, і цим налякала Степана більше, ніж якби поскаржилася.

— Ночуєте тут, — сказала Марія.

— Ми доїдемо, — озвався Іван.

Надія подивилася на його розпухлий ніс.

— Ти зараз і до хвіртки рівно не дійдеш.

— Нормально я дійду.

— От і дійди до кімнати.

Марія вже діставала з шафи ковдри. У цій хаті найважливіші рішення завжди мали вигляд хатньої справи, яку вже почали робити й тому було пізно обговорювати.

Дівчат поклали в старій дитячій кімнаті. Ганні зі Степаном постелили в малій. Іванові з Надією Марія віддала свою кімнату, а собі залишила канапу у великій, поруч із поминальним столом. До ранку вона так її й не розклала.

Степан переніс складаний стіл до сіней, де той відразу почав заважати всім однаково.

Надія повісила пальто біля дверей. Цього разу розправила рукав так, щоб він не торкався Петрової куртки.

Вони з Марією удвох прибирали зі столу. Надія носила миски на кухню, Марія складала ложки й накривала страви чистими рушниками. За дванадцять років їм не раз доводилося працювати поруч, але вперше жодна не вдавала, ніби не помічає другої.

Коли на столі залишилася тільки Петрова миска, Надія взялася за її край.

— Залиш, — сказала Марія.

— Сорок днів уже минуло.

— Ніч іще ні.

Надія відпустила миску.

Поки вона стояла на столі, ніч у хаті не закінчувалася, хоч би що показував годинник.

Поруч лежав план поля. Кров на ньому вже не блищала. Папір стягнувся до середини, а дві бурі плями зійшлися там, де раніше проходила межа.

Коли діти затихли, Надія принесла до Маріїної кімнати кухоль холодної води й чисту ганчірку.

Іван сидів на краю ліжка, знявши розірвану сорочку, й обережно обмацував ніс.

— Не зламаний, — сказав він, почувши її кроки.

— Звідки знаєш?

— Якби був зламаний, боліло б інакше.

— А зараз?

— Гуде. Наче там бджоли.

Надія змочила ганчірку й простягнула йому.

Іван приклав її до перенісся, скривився, але руки не відсмикнув.

— Навіщо ти вдарив Юрка? — запитала вона.

Він не відповів одразу.

— Він почав говорити те, чого не повинен був.

— Про нас?

— І про нас. А до твого приїзду — ще всякого.

— Я бачила, що було після.

— То чого питаєш?

— Хочу почути від тебе.

Іван перевернув ганчірку холоднішим боком.

— Хотів, щоб він замовк.

— Замовк?

— Замовк.

— Ненадовго.

Надія забрала з ліжка його сорочку. На грудях засохли борщ і кров, і вже не можна було розібрати, чого там більше.

— Треба замочити, — сказала вона.

— Викинь.

— Ще чого.

Вона поклала сорочку на стілець.

За стіною тихо рипнули мостини. Марія все ще ходила великою кімнатою, не розкладаючи канапи.

— Як думаєш, Галина йому відчинить? — запитала Надія.

— Відчинить.

— Ти звідки знаєш?

— Діти з нею. Не стане ж вона їх будити через двері.

— Він пішов такий, що міг і дороги не бачити.

— Дорогу він знає.

— Я не про дорогу.

Іван опустив ганчірку. На білій тканині проступила свіжа червона цятка.

— Подзвони йому, — сказала Надія.

— Не візьме.

— А ти подзвони.

Телефон лежав на підвіконні. Іван узяв його, знайшов братів номер і приклав до вуха.

Вони обоє слухали довгі гудки.

Юрко не відповів.

— Казав же, — промовив Іван.

Він поклав телефон екраном донизу.

— Я перший ударив.

— Я бачила.

— Він папку рвав.

— Бачила.

— І що мені було робити?

— Не знаю.

Це «не знаю» подіяло на нього гірше, ніж докір. Іван знову приклав ганчірку до носа.

— Ганна теж добре придумала, — сказав він. — Прийшла й одразу про хату.

— Степанові батьки свою продають.

— Я чув.

— Тоді чого дивуєшся, що вона про хату заговорила?

— Могла заговорити не сьогодні.

— Могла.

— Мати ще сороковини не відбула, а вони вже ділять.

— Усі сьогодні щось ділили.

Іван глянув на неї, але Надія вже взяла сорочку й пішла до дверей.

— Ти куди?

— Замочу. До ранку не відійде.

— Надю.

Вона зупинилася.

— Що?

— Уранці піду до Юрка.

— Якщо він сам не прийде.

— Не прийде.

— Звідки знаєш?

Іван провів великим пальцем по темному екрану телефона.

— Я б не прийшов.

Надія постояла ще трохи, тоді вийшла із сорочкою.

Коли повернулася, Іван уже лежав поверх покривала. Вона вимкнула світло й лягла поруч, повернувшись до стіни.

Матрац був продавлений посередині Маріїним тілом. За ніч Іван із Надією кілька разів скочувалися одне до одного, прокидалися від дотику плечей і мовчки відсувалися до своїх країв.

У малій кімнаті Степан утретє запитав Ганну, чи не тягне живіт.

— Не тягне.

— Точно?

— Якщо спитаєш іще раз, почне.

Степан ліг поруч, але ковдру не натягнув.

— Даремно я сказала? — запитала Ганна.

— Що?

— Про хату.

— Тепер уже яка різниця?

— Це не відповідь.

— Іншої в мене нема.

Ганна перевернулася на спину.