Розділ VIII

До машин тієї ночі так ніхто й не дійшов.

Після того як усі побачили крука внизу картини, кожен іще якийсь час удавав, що збирається їхати. Збиралися вони так, як у їхньому роді робили більшість важливих справ: старанно, довго й без наміру доводити до кінця. Іван шукав ключі в кишенях. Надія одягала пальто. Степан складав свій стіл. Лише Марія нічого не збирала.

Ганна вдруге сказала, що живіт уже не тягне. Степан залишив стіл і підійшов до неї.

— Ночуєте тут, — сказала Марія.

— Ми доїдемо, — озвався Іван.

— Я поведу, — сказала Надія.

Марія не обернулася від шафи.

— Уночі? Через яр?

Надія глянула на лаву. Марійка спала, так і не відпустивши Катерининої руки. Ольга вже теж клювала носом.

Надія приїхала по своїх. Свої спали на лаві, а один стояв із розбитим носом і шукав ключі, яких не збирався знайти.

Марія вже діставала з шафи ковдри. Дівчат поклали в старій дитячій кімнаті. Ганні зі Степаном постелили в малій. Іванові з Надією Марія віддала свою кімнату, а собі залишила канапу у великій, поруч із поминальним столом. Степан переніс складаний стіл до сіней, де той відразу почав заважати всім однаково.

Надія повісила пальто біля дверей. Цього разу розправила рукав так, щоб він не торкався Петрової куртки. На сьогодні досить було того, що зійшлося на плані поля.

Повернулася допомогти Марії. Носила миски на кухню, поки свекруха накривала страви чистими рушниками.

Коли біля Петрового місця залишилася тільки його миска, Надія взялася за край.

— Залиш, — сказала Марія.

— Сорок днів уже минуло.

— Ніч іще ні.

Надія відпустила миску.

Поруч лежав план поля. Кров на ньому вже не блищала. Папір стягнувся, і під бурими плямами майже не було видно межі.

Надія взяла з лави чистий рушник і підійшла до картини.

— Не треба, — сказала Марія.

— Дівчата вранці знову на неї дивитимуться.

— Так не заведено.

— А що буде, як завісити?

Марія забрала в неї рушник і накрила ним миску з пирогами.

— Лягай уже. Пізно.

Коли діти затихли, Надія принесла до Маріїної кімнати кухоль холодної води й чисту ганчірку.

Іван сидів на краю ліжка, знявши розірвану сорочку, й обережно обмацував ніс.

— Не зламаний, — сказав він, почувши її кроки.

— Звідки знаєш?

— Якби був зламаний, боліло б інакше.

— А зараз?

— Гуде. Наче там бджоли.

Надія змочила ганчірку й простягнула йому. Іван приклав її до перенісся, скривився, але руки не відсмикнув.

— Навіщо ти вдарив Юрка?

Він не відповів одразу.

— Він почав говорити те, чого не повинен був.

— Про нас?

— І про нас. А до твого приїзду — ще всякого.

— Я бачила, що було після.

— То чого питаєш?

— Хочу почути від тебе.

Іван перевернув ганчірку холоднішим боком.

— Хотів, щоб він замовк.

— Замовк?

— Замовк.

— Ненадовго.

Надія забрала з ліжка його сорочку. На грудях засохли борщ і кров.

— Треба замочити.

— Викинь.

— Ще чого.

Вона поклала сорочку на стілець.

За стіною тихо рипнули мостини. Марія все ще ходила великою кімнатою.

— Як думаєш, Галина йому відчинить? — запитала Надія.

— Відчинить.

— Ти звідки знаєш?

— Діти ж там. Відчинить.

— Він пішов такий, що міг і дороги не бачити.

— Дорогу він знає.

— Я не про дорогу.

Іван опустив ганчірку. На білій тканині проступила свіжа червона цятка.

— Подзвони йому, — сказала Надія.

— Не візьме.

— А ти подзвони.

Телефон лежав на підвіконні. Іван узяв його, знайшов братів номер і приклав до вуха.

Надія перестала складати сорочку.

Юрко не відповів.

Іван ще трохи потримав телефон біля вуха, тоді опустив руку з телефоном.

— Казав же.

Надія забрала кухоль із краю ліжка й поставила на підвіконня.