Слід

Розділ VII

Петро не просив пробачення — він чекав, доки сварка сама постаріє.

Міг три дні не говорити з Марією, а на четвертий спитати, чи сипала вона курям. Якщо Марія відповідала, що сипала, він сідав до столу й вважав, що вони помирилися. Марія з цим ніколи не погоджувалася, але вечерю ставила. Сини успадкували цей спосіб миритися.

До четвертого дня було ще далеко. Поки що вони стояли по різні боки кімнати й не знали, куди подіти руки.

Юрко витирав губу рукавом. Іван тримав долоню біля носа. Степан залишався між ними, наче брати могли знову кинутися один на одного, щойно він відійде.

Катерина тримала сестер біля себе. Ольга вчепилася в її рукав. Марійка визирала з другого боку й дивилася на батька.

Марія зрушила з місця першою. Витягла з-під лави синю папку, притиснула до грудей і понесла до своєї кімнати. Не стала переглядати папери. Не запитала, кому вони тепер належать.

Іван чув, як за стіною скрипнуло віко скрині. Кілька хвилин тому він був готовий вирвати папку з її рук. Тепер стояв із закривавленою долонею біля носа й мовчав.

Юрко теж чув.

Марія поклала папку на старі рушники й опустила віко.

Коли вона повернулася, Надія вже принесла рушник.

— Нахили голову.

— Уже не тече.

Надія приклала рушник до Іванового носа. Він відсахнувся.

— Я сказав, не тече.

Вона перевернула рушник чистим боком.

— А я сказала — нахили.

Іван подивився на неї, тоді нахилив голову.

Степан підняв складаний стіл. Випрямив підігнуту ніжку й натиснув долонею на край. Залізо противно клацнуло в тиші.

Він знову нахилився.

— Залиш, — видихнула Ганна.

— Він хитається.

— Тут усе хитається. Залиш.

Степан випростався. Витер руки об штани.

— Живіт тягне?

— Нормально. Сядь уже.

Він притулив стіл до стіни й сів поруч. Дивився на її долоні, складені на животі.

Марія принесла відро й почала збирати уламки.

— Бабо, ти діда кликала? — запитала Марійка.

— Кликала.

— А чого він не прийшов?

Марія кинула у відро мокрий від борщу уламок. Глянула на рушник біля Іванового носа, Юркову розбиту губу й миски на підлозі.

— Побачив, що тут робиться, та й передумав.

Марійка перевела погляд із батька на дядька.

Іван нахилив голову ще нижче. Юрко відвернувся.

Катерина повела сестер до лави. Цього разу вони пішли без спротиву.

Дві миски розбилися майже навпіл. Вони лишилися ще з Маріїного весілля. Марія завжди казала, що їх подарували Петрові родичі. Петро був певен, що Маріїні. За сорок років вони так і не домовилися, хоча всі, кого можна було спитати, давно померли.

Половинки однієї миски зійшлися рівно.

Марія потримала їх разом.

— Можна склеїти, — сказав Степан.

— Можна.

Вона кинула обидві половинки у відро.

Степан більше нічого не запропонував.

Юрко відійшов від стіни й почав збирати ложки. На розбитій губі знову виступила кров.

Іван помітив. Подивився на рушник у своїй руці. Ворухнув ним, ніби хотів простягнути братові.

Юрко нахилився по наступну ложку.

Іван опустив руку.

Надія взялася за край скатертини. Степан підвівся й допоміг їй розправити другий. Пляму посередині Марія накрила рушником. Петрової миски не торкнулася.

Борщ у ній вистиг і вкрився тонкою плівкою. За життя Петро неодмінно попросив би розігріти. Після смерті вперше за сорок років шлюбу їв те, що поставили.

Посеред підлоги лежав план поля. Краї кривавих плям уже потемніли. У середині кров іще блищала.

Марія взяла ганчірку й присіла поруч.

— Вода розмаже, — сказала Надія.

Марія поклала ганчірку біля відра.

Степан підійшов і взяв план за сухі краї.

— Куди?

Марія подивилася на старий стіл.

— Туди.

— Біля миски?

— Не в миску ж.

Папір провисав посередині. Степан повільно переніс його на стіл і поклав поруч із Петровим місцем.

— Тату, — тихо сказала Катерина. — А тепер воно чиє?