Розділ VII

У їхньому роді не просили пробачення.

Петро міг три дні не говорити з Марією, а на четвертий спитати, чи сипала вона курям. Якщо Марія відповідала, що сипала, він сідав до столу й вважав, що вони помирилися. Марія з цим ніколи не погоджувалася, але вечерю ставила.

Сини успадкували батьків спосіб миритися, тільки до четвертого дня було ще далеко.

Поки що вони стояли по різні боки кімнати й не знали, куди подіти руки.

Юрко витирав губу рукавом. Іван тримав долоню біля носа. Степан ще кілька секунд залишався між братами, наче вони могли знову кинутися один на одного, щойно він відійде.

Катерина не відпускала сестер. Ольга трималася за її рукав. Марійка визирала з другого боку й дивилася на батька.

На підлозі між Іваном та Юрком лежав план поля.

Дві плями крові темніли по різні боки межі. Там, де їхні краї зійшлися, лінії вже не було видно.

Марія зрушила з місця першою.

Синя папка відлетіла під лаву. Вона нахилилася, підняла її й притиснула до грудей. Не стала переглядати решту паперів. Не питала, кому вони тепер належать.

Понесла до своєї кімнати.

Іван стежив, як вона відчинила скриню. Кілька хвилин тому був готовий вирвати папку з її рук. Тепер стояв із закривавленою долонею біля носа й мовчав.

Юрко бачив те саме й теж нічого не сказав.

Марія поклала папку на старі рушники та опустила віко.

Коли вона повернулася, Надія вже принесла рушник.

— Нахили голову.

— Не тече вже.

Надія приклала рушник до його носа. Іван відсахнувся.

— Я сказав, не тече.

Вона перевернула рушник чистим боком.

— А я сказала — нахили.

Іван подивився на неї, потім нахилив голову.

Степан тим часом підняв складаний стіл. Одна ніжка підігнулася. Він випрямив її, поставив стіл і натиснув долонею на край.

Залізо противно клацнуло в тиші.

Степан смикнув ніжку ще раз.

— Залиш, — видихнула Ганна.

— Він хитається.

— Тут усе хитається. Залиш.

Степан випростався. Витер руки об штани, хоча вони були чисті.

— Живіт тягне?

— Нормально. Сядь уже.

Він притулив стіл до стіни й сів поруч із нею. Не торкався, але дивився на її долоні, складені на животі.

Марія принесла відро й почала збирати уламки.

Марійка нарешті відпустила Катеринин рукав.

— Бабо, ти діда кликала?

— Кликала.

— А чого він не прийшов?

Марія кинула у відро мокрий від борщу уламок. На дні хлюпнуло.

Глянула на Іванів рушник, Юркову розбиту губу й миски на підлозі.

— Побачив, що тут робиться, та й передумав.

Марійка подивилася на батька, потім на дядька.

Іван нахилив голову ще нижче.

Юрко відвернувся.

Катерина повела сестер до лави. Цього разу вони пішли без спротиву. Після бійки навіть діти на якийсь час стають слухняними, хоча дорослі рідко вміють скористатися цими кількома хвилинами.

Дві миски розбилися майже навпіл. Вони лишилися ще з Маріїного весілля. Марія завжди казала, що їх подарували Петрові родичі. Петро був певен, що Маріїні. За сорок років вони так і не домовилися, хоча всі, кого можна було спитати, давно померли.

Половинки однієї миски зійшлися рівно.

Марія потримала їх разом.

— Можна склеїти, — сказав Степан.

— Можна.

Вона кинула обидві половинки у відро.

Степан більше нічого не запропонував.

Юрко відійшов від стіни. Поставив лаву на місце й почав збирати ложки. Одну витер об сорочку, побачив на ній борщ і поклав до решти.

На розбитій губі знову виступила кров.

Іван помітив.

Подивився на рушник у своїй руці. Ворухнув ним, ніби хотів простягнути братові.

Юрко нахилився по наступну ложку.

Іван опустив руку.

Коли уламки опинилися у відрі, а ложки зібрали, Марія взяла ганчірку й почала витирати підлогу.

Картоплина закотилася під шафу. Марія дістала її держаком ложки й кинула у відро.

— Цілу викидаєте, — сказала Марійка.

— Забирай.

Марійка зазирнула у відро. Картоплина лежала між мокрою ганчіркою та половинкою весільної миски.

— Уже не хочу.

— От і я не хочу.

Петрової миски Марія не торкнулася.

Борщ у ній вистиг і вкрився тонкою плівкою. За життя Петро неодмінно попросив би розігріти. Після смерті став значно менш вибагливим і вперше за сорок років шлюбу їв те, що поставили.

Поступово кімната почала нагадувати ту, якою була до бійки. Ложки склали докупи. Розбиті миски опинилися у відрі. Складаний стіл притулили до стіни.

Лише скатертина залишилася перекошеною.

Надія взялася за один край. Степан — за другий. Вони розправили її, не змовляючись, але посередині проступила пляма від борщу, схожа на обриси невідомої країни.

Марія подивилася на неї й накрила зверху рушником.

Посеред підлоги залишився план поля.

Обійти його можна було. Забути — ні.

Краї кривавих плям уже потемніли. Середина ще блищала.

Марія присіла поруч, але не торкнулася паперу.

Витерти кров було неможливо. Вода розмила б чорнило. Якщо скласти план, пляма відбилася б на другій половині. Залишити на підлозі теж не випадало: у цій хаті вже достатньо людей наступали на те, чого не помічали.

— Вода розмаже, — сказала Надія.

Степан підійшов ближче й узяв план за сухі краї.

— Куди?

Марія подивилася на старий стіл.

— Туди.

— Біля миски?

— Не в миску ж.

Степан поніс план, тримаючи перед собою обома руками. Папір провисав посередині, тому він ішов повільно, наче переносив щось значно важче за аркуш.

Поклав поруч із Петровим місцем.

Засохлі краї плям трохи стягнули папір.

Марія поправила один кут.

— Лишай так. До ранку поле не втече.

Ніхто не спитав, що буде вранці.

Юрко відніс ложки на кухню, тоді пішов у сіни мити руки. Вода в мисці стала рожевою. Він вилив її надворі, налив чистої й вимив руки ще раз.