Розділ V

У їхньому роді мертвих годували краще, ніж живих.

Живому могли сказати, що борщ скінчився, хліб треба берегти до ранку, а останній пиріг залишили дітям. Перед мертвим ставили повну миску, найрівніший окраєць і чарку, до якої ніхто не торкався. Робили це не так із любові, як із давнього переконання, що голодна людина, навіть померла, неодмінно повернеться перевірити комору.

Марія казала, що звичай пішов від Петрової матері. Ганна стверджувала, ніби саме Марія вперше поставила миску покійному свекрові, бо той за життя не дозволяв починати обід без нього. Іван пам’ятав зайву тарілку за столом ще з дитинства. Юрко був певен, що ніякої тарілки не ставили, доки він не одружився.

Так чи інакше, на сороковий день перед Петровим місцем стояло все.

Миска з борщем.

Ложка.

Хліб із дрібкою солі.

Чарка горілки.

Тільки стілець залишався трохи відсунутим, наче господар ще не вирішив, чи сідатиме з усіма.

Катерина допомагала бабі розставляти посуд. Вона мовчки порахувала миски, потім людей і запитала:

— А мамі?

Марія не зрозуміла.

— Що мамі?

— Миску не поставили.

— Матері твоєї немає.

Катерина глянула на порожній стілець Петра.

— Діда теж.

Марія завмерла з ополоником у руці.

— Не рівняй живу людину з мертвою.

— Я не рівняю.

— Тоді сядь.

Катерина сіла біля сестер. Більше нічого не сказала, але Іван посунувся, звільняючи біля себе місце, якого все одно ніхто не зайняв.

За стіл сходилися повільно.

Принесений Степаном складаний стіл приставили до старого й накрили окремим шматком скатертини. Між ними залишилася вузька щілина, в яку Миколка відразу спробував просунути ложку, але Галина вчасно відтягла його руку.

Юрко сів праворуч від матері. Галина вмостилася поруч і посадила Миколку між собою та стіною, щоб той не бігав. Петро-молодший сів ближче до батька. Ганна — біля Марії. Степан улаштувався на стику двох столів і весь обід стежив, щоб вони не роз’їхалися.

Катерина з Ольгою сіли навпроти. Марійка притулилася до правого плеча Івана. Ліворуч від нього залишалося вільне місце.

Перш ніж узяти ложку, Марійка подивилася на картину.

Три сліди темніли на снігу. Крук сидів на викривленій гілці. Обидва вовки стояли серед чорних кущів, повернувши голови в глибину намальованого лісу. Над деревами висіло червоне сонце.

Марія перехрестила хліб.

— Пом’янімо батька.

Усі підвелися.

Степан прочитав молитву. Він знав її не всю, тому середину промовив тихіше, сподіваючись, що Господь, як і люди, більше слухає початок та кінець. Марія перехрестилася. За нею — дорослі. Діти зробили те саме, кожне у свій бік.

Перші ложки з’їли мовчки.

Борщ вийшов густий і трохи пересолений. За життя Петро неодмінно сказав би, що сіль не казенна, але тепер ніхто не скаржився. Лише Миколка кілька разів ковтнув воду й пошепки повідомив матері, що дідові, мабуть, теж солоне.

— Їж, — відповіла Галина.

— А він їсть?

— Миколко.

— Я просто питаю.

Марія почула.

— Сьогодні їсть.

Хлопчик подивився на порожнє місце.

— А як?

— Як уміє.

Миколка подумав і прийняв цю відповідь. У їхньому роді діти довше за дорослих вірили, що незрозуміле не обов’язково є неправдою.

Після кількох ложок Степан налив чоловікам по чарці. Марії теж хотів налити, але вона накрила склянку долонею.

— Я не буду.

— Сорок днів, — нагадав Юрко.

— Я й без горілки пам’ятаю.

Ганна підняла склянку з водою.

— За тата.

Голос у неї затремтів, і вона відразу замовкла.

Іван дивився на шматок хліба перед собою. Юрко — у чарку. Марія — на порожній стілець.

Петро за життя не любив, коли його хвалили в очі, тому після смерті рідні теж не знали, що про нього сказати. Добрі слова здавалися запізнілими, погані — недоречними, а правдиві ще не навчилися вимовляти без страху.

Першим заговорив Миколка.

— Дід навчив мене свистіти через жолудь.

Юрко глянув на сина.

— Не через жолудь. Через шапочку від жолудя.

— Однаково.

— Не однаково. Через цілий ти тільки слиною плювався.

Ольга засміялася.

— А мені дід казав, що коли проковтнути вишневу кісточку, з вуха виросте дерево.

— Не казав, — заперечила Марія.

— Казав.

— То щоб ти кісточки на підлогу не плювала.

— Я потім три дні у вухо дивилася.

— І що? — запитав Степан.

— Нічого. Дід сказав, що земля в голові погана.

Цього разу засміялися всі.

Навіть Марія.

Сміх вийшов коротким і трохи винним, але після нього Петро вперше за сорок днів ніби повернувся до них не небіжчиком, не господарем і не голосом із минулого, а звичайною людиною, яка вміла лякати онуків деревами у вухах.

Катерина згадала, як дід навчив її розпалювати піч одним сірником.

Юрко — як вони удвох витягли з болота трактор, хоча потім кожен розповідав, що витяг сам.

Ганна сказала, що батько десять років ховав від Марії цукерки в ящику з цвяхами, не здогадуючись, що саме вона час від часу поповнювала його запаси.

Марія слухала й заперечувала кожну другу історію.

— Не було такого.

— Було, мамо.

— Не з вами.

— А з ким?

— Не пам’ятаю. Але не з вами.

За столом знову засміялися.

Так у їхньому роді й складалася пам’ять: один приносив подію, другий переставляв у ній людей, третій додавав слова, яких ніхто не казав. Через кілька років вигадане ставало правдою, бо справжнього вже ніхто не міг довести.

Марія підсунула до дітей пироги.

— Їжте, доки теплі.

Марійка взяла один, розламала навпіл і поклала половину біля дідової миски.

Ніхто її не спинив.

Деякий час за столом було майже добре.

Потім Ганна поглянула на порожнє місце біля Івана.