Розділ V

Мертвих у тій хаті годували краще, ніж живих.

Живому могли сказати, що борщ скінчився, хліб треба лишити до ранку, а останній пиріг — дітям. Перед тим, кого вже не було, ставили повну миску, найрівніший окраєць і чарку, якої ніхто не торкався. Робили це не так із любові, як із давнього переконання, що голодний господар неодмінно повернеться перевірити комору.

Марія казала, що так робила ще Петрова мати. Ганна запевняла, ніби звичай завела сама Марія після смерті свекра, який за життя не дозволяв починати обід без нього. Петро казав, що до його одруження жодної зайвої миски за столом не було.

Правду давно забули.

Миска залишилася.

На сороковий день перед Петровим місцем стояло все: борщ, ложка, хліб із дрібкою солі й чарка горілки. Тільки стілець був трохи відсунутий, наче господар іще не вирішив, чи сідатиме з усіма.

Катерина допомагала бабі розставляти посуд. Порахувала миски, потім людей.

— А мамі?

— Що мамі?

— Миску не поставили.

— Матері твоєї немає.

Катерина глянула на Петрове місце.

— Діда теж.

Марія завмерла з ополоником у руці.

— Не рівняй живу людину з мертвою.

— Я не рівняю.

— Тоді сядь.

Катерина сіла біля сестер. Іван посунувся, звільняючи біля себе місце, якого ніхто не зайняв.

Принесений Степаном стіл стояв поряд зі старим, накритий окремим шматком скатертини. Вони майже зрівнялися, тільки між ними лишилася вузька щілина. Степан перевірив, чи дощечка під ніжкою на місці, й сів біля стику.

Марія перехрестила хліб.

— Пом’янімо батька.

Усі підвелися.

Степан почав молитву. Він знав початок і кінець, а середину промовив тихіше, сподіваючись, що Господь, як і люди, найбільше слухає перші й останні слова.

Діти перехрестилися кожне у свій бік.

Перші ложки з’їли мовчки.

Борщ вийшов густий і пересолений. За життя Петро неодмінно сказав би, що сіль не казенна, але тепер ніхто не скаржився. Лише Миколка кілька разів ковтнув води й нахилився до матері.

— Дідові теж солоне.

— Їж, — сказала Галина.

— А він їсть?

— Миколко.

— Я просто питаю.

Марія почула.

— Сьогодні їсть.

Хлопчик подивився на порожній стілець.

— А як?

— Як уміє.

Миколка подумав і продовжив їсти.

Степан налив чоловікам по чарці. Марії теж хотів, але вона накрила склянку долонею.

— Я не буду.

— Сорок днів, — нагадав Юрко.

— Я й без горілки пам’ятаю.

Ганна підняла склянку з водою.

— За тата.

Випили.

Петро за життя не любив, коли його хвалили в очі, тому після смерті рідні не знали, що про нього говорити. Добрі слова здавалися запізнілими, погані — недоречними, а правдиві кожен пам’ятав по-своєму.

Першим заговорив Миколка.

— Дід навчив мене свистіти через жолудь.

Юрко глянув на сина.

— Не через жолудь. Через шапочку.

— Однаково.

— Не однаково. Через цілий ти тільки слиною плювався.

Ольга засміялася.

— А мені дід казав, що коли проковтнути вишневу кісточку, з вуха виросте дерево.

— Не казав, — заперечила Марія.

— Казав.

— То щоб ти кісточки не ковтала.

— Я потім три дні в дзеркалі вухо роздивлялася.

— І що? — запитав Степан.

— Нічого. Дід сказав, що земля в голові погана.

Засміялися всі.

Навіть Марія.

Після цього говорити стало легше.

Катерина згадала, як дід навчив її розпалювати піч одним сірником. Юрко — як вони з батьком витягли з болота трактор. Ганна сказала, що батько десять років ховав від Марії цукерки в ящику з цвяхами.

— Не десять, — сказала Марія.

— А скільки?

— Два.

— Я бачила їх ще малою.

— То були інші цукерки.

— В іншому ящику?

— У тому самому.

На тому й зійшлися: цукерки були інші, а ящик — той самий.

Марійка взяла пиріг, розламала навпіл і поклала одну половину біля дідової миски.