Розділ VI

Того дня хата втратила одну невістку й до вечора повернула іншу.

Згодом Марія розповідатиме, що Галина й Надія розминулися біля хвіртки й навіть подивилися одна одній в очі. Юрко заперечуватиме це, бо між відходом його дружини та приїздом братової минуло майже три години. Ганна пам’ятатиме червоне пальто однієї та чорне другої, хоча обидві були в темному.

Катерина скаже, що ніякої зустрічі не було.

Просто одна жінка пішла, бо більше не могла залишатися, а друга повернулася, бо більше не могла лишатися осторонь.

Іван Надії не телефонував.

Він узагалі не кликав на допомогу навіть тоді, коли тонув. Лише довше затримував подих, сподіваючись, що вода сама втратить до нього цікавість.

Надія його дзвінка й не чекала.

Вона стежила за годинником.

Поминальний обід мав закінчитися ще пообіді. Іван обіцяв забрати дівчат і виїхати до сутінків. Але за вікном уже стемніло, а їх не було.

За дванадцять років Надія засвоїла: якщо Іван затримувався в матері довше, ніж обіцяв, значить, у тій хаті щось вирішували. Зазвичай без нього, навіть коли йшлося саме про нього.

Надія вимкнула плиту, хоча та не горіла, двічі перевірила замок і викликала таксі.

Спершу сказала собі, що їде по дітей.

За містом зрозуміла, що це неправда.

Діти могли переночувати в баби. Іван умів водити в темряві. Поле ще не продали. Ніхто більше не помер.

Надія їхала, бо дванадцять років чекала, що Іван сам вийде з тієї хати.

Цього вечора чекати перестала.

Коли Надія приїхала, подвір’я вже лежало в темряві.

Юрко стояв біля стовпа хвіртки, яку сам полагодив того ранку. Почувши машину, він випростався й зробив крок назустріч.

На коротку мить його обличчя стало молодшим.

Він подумав, що повернулася Галина.

Потім побачив Надію на задньому сидінні й знову сперся на стовп.

Надія розрахувалася з водієм, вийшла й зачинила дверцята.

— Іван кликав? — запитав Юрко.

— Ні.

— Тоді чого приїхала?

— Бо не покликав.

Юрко глянув на неї.

— Без тебе не впорається?

Надія подивилася на дорогу за його спиною.

— А ти кого тут виглядаєш?

— Не твоя справа.

— От і тебе не обходить, чого я приїхала.

Вона пройшла повз нього.

Юрко зайшов слідом, але зупинився в сінях.

Вони зрозуміли одне одного краще, ніж обом хотілося.

У сінях іще висіли Петрова та Юркова куртки. Цвях, на якому висіло Галинине пальто, був порожній. Надія зняла своє й повісила саме туди.

Рукав ліг на Петрову куртку.

Раніше вона неодмінно відсунула б його.

Цього разу залишила.

У великій кімнаті вже ввімкнули світло. Степан складав посуд на принесений стіл. Ганна сиділа біля матері з долонею на животі. Ольга й Марійка тулилися до Катерини. Іван стояв біля вікна.

Коли Надія з’явилася у дверях, він випростався.

Першою підвелася Марійка.

— Мамо.

Надія підійшла до дочок. Поправила Марійці волосся, торкнулася Ольжиного плеча й затримала долоню на руці Катерини.

— Що сталося?

Ольга подивилася на старшу сестру.

— Тітка Галина пішла.

— І хлопців забрала, — додала Марійка.

Надія озирнулася на Юрка, який залишився в сінях.

— А він?

— Не пішов, — відповіла Катерина.

Діти в цій родині завжди першими розповідали те, що дорослі вже встигли назвати не їхньою справою.

Надія забрала в Ольги ложку, яку та досі тримала, і поклала на стіл.

Три місця залишалися порожніми.

Поминальна миска Петра стояла повною.

Іван зрушив із місця, але Надія вже підвела очі.

Навпроти висіла картина.

Один вовк дивився в ліс. Другий — у хату.

Надія спинилася.

— Хто повернув вовка?

Ніхто не відповів.

— Він був такий зранку?

— Ні, — сказала Марійка.

— Світло інакше падає, — озвався Юрко із сіней.

Надія глянула на темне вікно, потім на лампу під стелею, яка висіла там само дванадцять років.

— Звичайно. У цій хаті завжди винне світло.

Лише тоді Марія підвела голову.

— Ти ж не хотіла приїжджати.

— Не хотіла.

— Тоді навіщо приїхала?

— По своїх.

Марії не сподобалося це слово.

— Тут немає чужих.

— Галина теж так думала.

— Ти не знаєш, що тут сталося.

— Бачу, чим закінчилося.

— Вона сама встала з-за столу.

— Ви нікого не виганяєте. Це правда.

Марія випросталася.

— А тебе я коли виганяла?

— Ніколи.

— Двері перед тобою зачиняла?

— Ні.

— За стіл не садила?

— Садили.

— То чого тобі бракувало?

— Щоб ви хоч раз спитали мене, чому я не приїхала. Не Івана — мене.

— Тебе тут не було.

— Оце й кажу.

Марія помовчала.

— Ти сама завжди трималася осторонь.

— Бо коли я підходила ближче, ви ставали ввічливою.

— А ти дивилася на мене так, наче прийшла перевіряти.

— Я чекала, що ви самі скажете, що не так.

— Треба було спитати.

— Ви б відповіли?

— А ти перевірила?

Пальці Надії стиснули спинку стільця.

Вона подивилася на Марію, потім на Івана.

У тій хаті мовчання завжди вважали чоловічою чеснотою. На жінок це правило не поширювалося.

Марія простежила за її поглядом.

— Ти чого мовчиш? — запитала вона сина.

Іван відійшов від вікна й став поруч із дружиною.

— Бо їй не здалося.

— Ти це бачив?

— Бачив.

— І мовчав?

— Мовчав.

Марія кивнула.

— Ну то й мовчи далі.

Вона розправила скатертину й забрала руки зі столу.

Надія подивилася на чоловіка. Іван не відвів очей.

Їхні плечі торкнулися.

Жоден не відступив.

Петрова ложка тихо дзенькнула об край миски.

За життя Петро втручався в суперечки дружини лише тоді, коли його кликали двічі.