Розділ VI

Того дня хата втратила одну невістку й до вечора повернула іншу.

Сама хата поставилася до цього спокійно. Двері відчинялися так само, як завжди, дошки під ногами скрипіли на тих самих місцях, і тільки в сінях спорожнів цвях, на якому висіло Галинине пальто.

Іван Надії не телефонував.

У хвилини небезпеки він поводився так само, як у дитинстві, коли падав у воду: набирав повні груди повітря й чекав, доки лихо пропливе повз. Лихо зазвичай не пропливало, зате Іван навчився довго не дихати.

Надія дивилася на годинник.

Він обіцяв повернутися з дівчатами до сутінків. Надворі вже стемніло.

За дванадцять років Надія засвоїла: якщо Іван затримувався в матері довше, ніж обіцяв, значить, у тій хаті щось вирішували. Найчастіше — без нього, навіть коли йшлося саме про нього.

Вона подзвонила.

Іван не відповів.

Тоді Надія викликала таксі.

Спершу сказала собі, що їде по дітей.

За містом зрозуміла, що самими дітьми цього не поясниш. Дівчата могли переночувати в баби. Іван умів водити в темряві.

Надія їхала, бо дванадцять років чекала, що він сам вийде з тієї хати.

Цього вечора чекати перестала.

Коли машина зупинилася біля двору, Юрко стояв коло хвіртки, яку полагодив того ранку.

Надія розрахувалася з водієм і вийшла.

— Іван кликав? — запитав Юрко.

— Ні.

— Тоді чого приїхала?

— Мав бути вдома до темряви. На дзвінок не відповідає.

Юрко глянув на вікна.

— Без тебе не впорається?

— Пусти, Юрку.

Він відступив.

Надія пройшла до ґанку. Юрко ще трохи постояв біля хвіртки, потім рушив слідом.

На стіні в сінях висіли Петрова й Юркова куртки. Надія зняла пальто й повісила на вільний цвях. Рукав ліг на Петрову куртку.

Раніше вона неодмінно відсунула б його.

Цього разу залишила.

У великій кімнаті горіло світло. Степан збирав посуд на принесений стіл. Три недоїдені миски він не чіпав: коли взявся за Галинину, Марія сказала, щоб іще залишив.

Четверта, Петрова, стояла повною.

Ганна сиділа біля матері. Дівчата на лаві переглядали старий альбом. Іван стояв біля вікна.

Коли Надія з’явилася у дверях, він випростався.

Першою підвелася Марійка.

— Мамо.

Надія підійшла до дочок. Поправила Марійці волосся й затримала долоню на Катерининому плечі.

— Чого ви так засиділися?

Ольга подивилася на старшу сестру.

— Тітка Галина пішла.

— І хлопців забрала, — додала Марійка.

— Що сталося?

Катерина закрила альбом.

— З бабою посварилася. А дядько Юрко сказав їй не лізти в їхні справи.

Надія озирнулася на сіни. Юрко стояв там, не знімаючи куртки.

Іван відійшов від вікна.

— Надю…

Вона вже підвела очі на картину.

На снігу темніли два сліди. Крук сидів на викривленій гілці. Один вовк дивився в ліс, другий — у кімнату.

Надія спинилася.

— Хто повернув вовка?

Ніхто не відповів.

Вона підійшла ближче.

— Він був такий зранку?

— Ні, — сказала Марійка.

— Світло інакше падає, — озвався Юрко із сіней.

Надія ще трохи постояла перед полотном. Потім повернулася до дітей.

— Збирайте альбом. Поїдемо.

Марія підвела голову.

— Ти ж не хотіла приїжджати.

— Не хотіла.

— Тоді навіщо приїхала?

— По своїх.

Марії не сподобалося це слово.

— Тут немає чужих.

Надія глянула на порожні місця.

— Галина теж так думала.

— Ти не знаєш, що тут сталося.

— Бачу, чим закінчилося.

— Вона сама встала з-за столу.

— Ви нікого не виганяєте.

Марія посунула від себе тарілку з хлібом.

— А тебе я коли виганяла?

— Ніколи.

— За стіл не садила?

— Садили.

— То чого тобі бракувало?