Розділ VI

Того дня хата втратила одну невістку й до вечора повернула іншу.

Сама хата поставилася до цього спокійно. Двері відчинялися так само, як завжди, дошки під ногами скрипіли на тих самих місцях, і тільки в сінях спорожнів цвях, на якому висіло Галинине пальто.

Іван обіцяв Надії повернутися з дівчатами до сутінків. Надворі вже стемніло.

Коли задзвонив телефон, він побачив на екрані її ім’я й не відповів. Поклав телефон екраном донизу, наче так Надія могла його не побачити.

Надія спитала б, чи він сказав. Він сказав. І після цього за столом стало на трьох людей менше.

У такі хвилини він поводився так само, як у дитинстві, коли падав у воду: набирав повні груди повітря й чекав, доки лихо пропливе повз. Лихо зазвичай не пропливало, зате Іван навчився довго не дихати.

Надія дивилася на годинник. За дванадцять років вона засвоїла: якщо Іван затримувався в матері довше, ніж обіцяв, значить, у тій хаті щось вирішували. Найчастіше — без нього, навіть коли йшлося саме про нього.

Вона подзвонила ще раз. Знову ніхто не відповів.

Тоді Надія викликала таксі. Водій, який возив людей до того села лише на весілля й похорони, всю дорогу потай вгадував, на яке з двох вона їде.

Сама Надія спершу сказала собі, що їде по дітей. За містом зрозуміла, що самими дітьми цього не поясниш. Дівчата могли переночувати в баби. Іван умів водити в темряві.

Надія їхала, бо дванадцять років чекала, що він сам вийде з тієї хати.

Цього вечора чекати перестала.

Коли машина зупинилася біля двору, Юрко стояв коло хвіртки. Надія розрахувалася з водієм і вийшла.

— Іван кликав? — запитав Юрко.

— Ні.

— Тоді чого приїхала?

— А ти чого тут стоїш?

Юрко не відповів. Глянув на дорогу, якою пішла Галина, і на вікна.

— Без тебе не впорається?

— Пусти, Юрку.

Він відступив.

Надія пройшла до ґанку. Юрко ще трохи постояв біля хвіртки й рушив слідом.

На стіні в сінях висіла Петрова куртка. Надія зняла пальто й повісила на вільний цвях. Рукав ліг на Петрову куртку.

Раніше вона неодмінно відсунула б його.

Цього разу залишила.

У великій кімнаті горіло світло. Степан збирав посуд на принесений стіл. Три недоїдені миски він не чіпав: коли взявся за Галинину, Марія сказала, щоб іще залишив.

Четверта, Петрова, стояла повною.

Ганна сиділа біля матері. Дівчата на лаві переглядали старий альбом. Іван стояв біля вікна. Коли Надія з’явилася у дверях, він випростався.

Першою підвелася Марійка.

— Мамо.

Надія підійшла до дочок. Поправила Марійці волосся й затримала долоню на Катерининому плечі.

— Чого ви так засиділися?

Ольга подивилася на старшу сестру.

— Тітка Галина пішла.

— І хлопців забрала, — додала Марійка.

— Що сталося?

Катерина закрила альбом.

— З бабою посварилася. А дядько Юрко сказав їй не лізти в їхні справи.

Надія озирнулася на сіни. Юрко стояв там, не знімаючи куртки.

Іван відійшов від вікна.

— Надю…

Вона вже підвела очі на картину.

На снігу темніли два сліди. Крук сидів на викривленій гілці. Один вовк дивився в ліс, другий — у кімнату.

Надія спинилася.

— Хто повернув вовка?

Ніхто не відповів.

Вона підійшла ближче.

— Він був такий зранку?

— Ні, — сказала Марійка.

— Світло інакше падає, — озвався Юрко із сіней.

Надія ще трохи постояла перед полотном. Тоді повернулася до дітей.

— Збирайте альбом. Поїдемо.

Марія підвела голову.

— Ти ж не хотіла приїжджати.

— Не хотіла.

— Тоді навіщо приїхала?

— По своїх.

— Тут немає чужих.

Надія глянула на порожні місця.

— Галина теж так думала.

— Ти не знаєш, що тут сталося.

— Бачу, чим закінчилося.

— Вона сама встала з-за столу.

— Ви нікого не виганяєте.

Марія посунула від себе тарілку з хлібом.

— А тебе я коли виганяла?

— Ніколи.

— За стіл не садила?