Слід

Розділ IV

Ганна народилася того літа, коли три сільські криниці висохли за одну ніч, а стара груша на Петровому обійсті вдруге вкрилася білим цвітом. Марія казала, що такого літа в селі не пам’ятали. Юрко був певен, що груша цвіла вже наступного року, але про криниці не сперечався.

Колиску після нього віддали сусідам, дитячі сорочки порізали на ганчірки, а Петро до останнього збирався назвати дитину Павлом. Тому перші місяці Ганна спала в шухляді комода, вистеленій овечою шкурою, і носила сорочки з батькової спідньої білизни. Згодом місце для неї знайшлося всюди, навіть біля Петра, коли він повертався з поля й не хотів нікого бачити.

Марія вважала, що чоловік розбестив дочку. Сама ховала для неї найсолодші яблука за піччю, але потуранням цього не називала.

На сороковини Ганна приїхала близько полудня. У хаті пахло смаженою цибулею й поминальною кутею. Юрко стояв біля хвіртки, яку полагодив ще вранці, й перевіряв, чи добре тримає засув.

Машина Степана зупинилася біля двору. Колись вона була синя, але за одинадцять років вигоріла до кольору, який Ганна називала небесним, Юрко — ніяким. Сам Степан і далі вважав її синьою.

Він вийшов першим і відкрив багажник. Дістав два пакети, коробку з посудом, потім витяг складаний стіл. Металеві ноги дзенькнули об бампер.

Юрко відпустив хвіртку.

— У нас свої є.

— Ганна сказала взяти.

Юрко потиснув йому руку й підхопив стіл із другого боку. Удвох занесли його до сіней.

Степан був високий, повільний і мав рідкісну здатність здаватися гостем навіть у власному домі. За одинадцять років шлюбу він жодного разу не зайшов до Маріїної хати, не витерши взуття двічі, не сів на Петрове місце й не взяв останнього шматка хліба. Марія вважала це вихованістю. Юрко — хитрістю. Іванові було байдуже.

Ганна ще сиділа в машині. Крізь лобове скло було видно ґанок і вікно великої кімнати. На похороні біля цього вікна стояла кришка труни. Тепер її не було, а Ганна все одно спершу глянула саме туди.

Степан повернувся й відчинив їй дверцята.

— Знову недобре?

— Минуло.

Вона взялася за його руку й вийшла. На ґанку з’явилася Марія.

— Мамо.

Марія торкнулася губами її щоки.

— Довго їхали.

— Двічі зупинялися.

— Машина?

— Я.

Мати уважніше глянула на неї. Ганна прибрала руку від пояса й поправила комір пальта.

— Де всі?

— У хаті. Немає тільки Надії.

— Чому?

— Спитаєш в Івана.

Юрко забрав пакети з багажника й пішов за ними до хати. Іван зустрів сестру біля печі. Ганна поцілувала його в щоку.

— Ти давно тут?

— Від учора.

— А такий, наче вже тиждень.

Він не встиг відповісти: до Ганни підбігла Марійка й обхопила її за пояс. Миколка відразу спитав, що в пакетах.

— Їсти, — сказала Ганна.

— А ще?

Галина покликала його на кухню, куди Юрко вже поніс гостинці. Катерина витерла мокрі руки об рушник, узяла в тітки сумку й поставила на лаву. Марійка відпустила Ганну, коли та почала розстібати пальто.

Степан повісив його на вільний цвях і нахилився по коробку з посудом.

— Мамо, — сказала Ганна.

Марія обернулася від печі.

— Я дитину чекаю.

Степан випростався, тримаючи коробку. Галина зупинилася у дверях кухні.

— Скільки вже? — запитала Марія.

— Три місяці.

Іван усміхнувся й озирнувся на Юрка. Той теж дивився на сестру. За одинадцять років її шлюбу брати звикли, що про дітей Ганну краще не питати. Після лікаревих слів вона сама припинила ці розмови, і навіть Марія згодом перестала привозити їй трави, назви яких знали тільки жінки, що їх продавали.

Галина підійшла до Ганни й торкнулася її руки.

— То сідай. Чого ти стоїш?

— Та я щойно з машини вилізла.

Юрко простягнув Степанові руку вдруге за день. Тому довелося спершу поставити коробку.

— Вітаю.

Ганна подивилася на обох.

— А мене?

Іван засміявся. Юрко повернувся до сестри й узяв її за руку. На кілька хвилин брати знову могли стояти поруч і не шукати, куди відвести очі.

Галина почала діставати з коробки тарілки. Марія так і залишилася стояти перед дочкою.

Тоді Іван запитав:

— Батько знав?

Ганна перестала усміхатися.