Розділ IV

Ганна народилася того літа, коли три сільські криниці висохли за одну ніч, а стара груша на Петровому обійсті вдруге вкрилася білим цвітом. Марія казала, що такого літа в селі не пам’ятали.

Колиску після Юрка віддали сусідам, дитячі сорочки порізали на ганчірки, а Петро до останнього збирався назвати дитину Павлом. Тому перші місяці Ганна спала в шухляді комода, вистеленій овечою шкурою, і носила сорочки з батькової спідньої білизни. Згодом місце для неї знайшлося всюди, навіть біля Петра, коли він повертався з поля й не хотів нікого бачити.

Марія вважала, що чоловік розбестив дочку. Сама ховала для неї найсолодші яблука за піччю, але потуранням цього не називала.

Про дітей у Ганниному шлюбі питали всі: сусідки біля криниці, тітки на весіллях, навіть листоноша, що приносив пенсію двом старим на їхній вулиці й вважав себе через це знавцем родинного життя. Згодом почали радити. Одна баба казала спати головою на схід, друга — на захід, і кілька років Ганна спала навскоси, щоб не образити жодну. Марія возила їй трави, назви яких знали тільки жінки, що їх продавали. Степан пив ті трави за компанію, хоча йому ніхто нічого не радив.

Коли лікар у райцентрі нарешті сказав, що дітей у неї, найпевніше, не буде, Ганна вислухала до кінця, подякувала й запитала, чи можна вже не пити вітаміни. Лікар дозволив.

Не заплакала вона ні в кабінеті, ні в машині, ні вдома.

Заплакав Степан. Він сказав, що піде глянути, чи не протікає дах у сараї, і довго стояв за сараєм, де дах не протікав ніколи. Повернувся з червоними очима й сказав, що там треба поміняти два листи шиферу.

Шифер він поміняв наступного тижня. Ганна не заперечувала.

Відтоді про дітей питати перестали. Ганна обривала такі розмови так, що вдруге ніхто не наважувався, і навіть Марія згодом перестала возити трави.

На сороковини Ганна приїхала близько полудня. У хаті пахло смаженою цибулею й поминальною кутею. Юрко стояв біля хвіртки, яку полагодив ще вранці, й перевіряв, чи добре тримає засув.

Машина Степана зупинилася біля двору. Колись вона була синя, але за одинадцять років вигоріла до кольору, який Ганна називала небесним, Юрко — ніяким. Сам Степан і далі вважав її синьою.

Він вийшов першим і відкрив багажник. Дістав два пакети, коробку з посудом і нарешті витяг складаний стіл. Металеві ноги дзенькнули об бампер.

Юрко відпустив хвіртку.

— У нас свої є.

— Ганна сказала взяти.

Юрко потиснув йому руку й підхопив стіл із другого боку. Удвох занесли його до сіней.

Степан був високий, повільний і мав рідкісну здатність здаватися гостем навіть у власному домі. За одинадцять років шлюбу він жодного разу не зайшов до Маріїної хати, не витерши взуття двічі, не сів на Петрове місце й не взяв останнього шматка хліба. Марія вважала це вихованістю, Юрко — хитрістю.

Ганна ще сиділа в машині. Крізь лобове скло було видно ґанок і вікно великої кімнати. На похороні біля цього вікна стояла кришка труни. Тепер її не було, а Ганна все одно спершу глянула саме туди.

Степан повернувся й відчинив їй дверцята.

— Знову недобре?

— Минуло.

Вона взялася за його руку й вийшла. На ґанку з’явилася Марія.

— Мамо.

Марія торкнулася губами її щоки.

— Довго їхали.

— Двічі зупинялися.

— Машина?

— Я.

Мати уважніше глянула на неї. Ганна прибрала руку від пояса й поправила комір пальта.

— Де всі?

— У хаті. Немає тільки Надії.

— Чому?

— Спитаєш в Івана.

— В Івана спитаєш — він тобі до весни відповідатиме.

Юрко забрав пакети з багажника й пішов за ними до хати. Іван зустрів сестру біля печі. Ганна поцілувала його в щоку.

— Ти давно тут?

— Від учора.

— А такий, наче вже тиждень.

Він не встиг відповісти: до Ганни підбігла Марійка й обхопила її за пояс. Миколка відразу спитав, що в пакетах.

— Їсти, — сказала Ганна.

— А ще?

Галина покликала його на кухню, куди Юрко вже поніс гостинці. Катерина витерла мокрі руки об рушник, узяла в тітки сумку й поставила на лаву. Марійка відпустила Ганну, коли та почала розстібати пальто.

Степан повісив його на вільний цвях і нахилився по коробку з посудом. Ганна дістала з пакета миску з холодцем.

— Мамо, куди миску? І я вагітна.

Марія, не обертаючись від печі, сказала:

— На лаву.

Тоді обернулася.

Степан випростався, тримаючи коробку. Галина зупинилася у дверях кухні.

— Скільки вже? — запитала Марія.

— Три місяці.