Ганна народилася того літа, коли в селі висохли три криниці, стара груша зацвіла вдруге, а Марія вперше сказала Петрові, що більше дітей у них не буде.
Петро тоді подивився на жінчин живіт і відповів, що деякі діти не питають, чи їх чекають. Марія стверджувала, що він сказав це вже після пологів. Іван пам’ятав, ніби батько взагалі нічого не говорив, бо саме лагодив дах. Юрко був певен, що груша цвіла не того року, а наступного.
Не сперечалися тільки про одне: Ганна з’явилася тоді, коли для неї вже не лишилося приготованого місця.
Колиску після Юрка віддали сусідам. Дитячі сорочки Марія порізала на ганчірки. Навіть ім’я Петро збирався дати їй хлопчаче, бо до останнього був переконаний, що в нього народиться третій син. Тому перші місяці Ганна спала в шухляді від старого комода, застеленій овечою шкурою, носила сорочки, зшиті з батькової спідньої білизни, і росла з тією впевненістю, яка буває лише в дітей, котрі одного разу вже змусили світ посунутися.
Іванові вона не підкорялася.
Юрка не боялася.
Петра вміла розсмішити навіть тоді, коли він приходив із поля чорніший за землю. Марія казала, що батько розбестив дівчину, але саме вона ховала для Ганни найсолодші яблука й до сімнадцяти років перевіряла, чи донька вкрилася вночі.
Коли сини почали ділити роботу, Петро не раз повторював:
— Іванові поле. Юркові техніка. А Ганні — хата, бо хтось же мусить пам’ятати, де ми жили.
Чи казав він це серйозно, ніхто не знав.
Іван пам’ятав тільки першу частину.
Юрко — другу.
Ганна не забула жодного слова.
У їхньому роді взагалі було небезпечно жартувати про спадщину. Після смерті кожен жарт твердів, обрастав свідками й зрештою ставав обіцянкою, яку покійний уже не міг ані підтвердити, ані забрати назад.
Ганна приїхала близько полудня, коли в хаті запахло смаженою цибулею, а брати встигли посваритися й розійтися по різних кутках подвір’я.
Машина Степана зупинилася за хвірткою. Колись вона була синьою, але за роки вигоріла до такого кольору, який Ганна називала небесним, а Юрко — ніяким.
Степан вийшов першим.
Він був високий, повільний і мав рідкісну здатність здаватися гостем навіть у власному домі. За одинадцять років шлюбу жодного разу не зайшов до Марії в хату, не витерши взуття двічі, не сів на Петрове місце й не взяв останнього шматка хліба. Марія вважала це вихованістю. Юрко — хитрістю. Іванові було байдуже.
Сам Степан пояснював простіше:
— У чужій родині головне — не опинитися винним раніше, ніж тебе представлять.
Він дістав із багажника два пакети, коробку з посудом і складний стіл.
Юрко, який саме порався біля хвіртки, глянув на стіл.
— У нас свої є.
— Ганна сказала взяти.
— Навіщо?
— Я не питав.
— Правильно робиш.
Вони потиснули руки.
Ганна ще сиділа в машині.
Вона дивилася на хату крізь лобове скло й не поспішала виходити. За сорок днів після батькової смерті нічого тут не змінилося: той самий похилений комин, та сама виноградна лоза під вікном, та сама фіранка, яку Марія щоліта збиралася замінити й щоосені прала, повертаючи на місце.
Змінилося тільки те, що тепер усе це комусь мало дістатися.
Степан відчинив дверцята.
— Ти йдеш?
— Іду.
— Тобі недобре?
— Уже добре.
Вона взяла його за руку й вийшла обережніше, ніж виходила раніше.
Марія побачила це з ґанку.
Жінки, які самі носили дітей, упізнають чужу вагітність не за животом. Вони бачать її в тому, як ступня шукає землю, як долоня затримується біля пояса і як людина, котра завжди поспішала, раптом починає берегти кожен рух.
Марія нічого не сказала.
Ганна підійшла й обняла її.
— Мамо.
— Довго їхали.
— Степан двічі зупинявся.
— Машина?
— Я.
Маріїна долоня завмерла на доньчиній спині.
Степан відвернувся й заходився діставати з багажника речі, яких там уже не залишилося.
Ганна першою відступила.
— Де всі?
— Усі тут. Немає тільки Надії.
— Чому?
— Спитаєш в Івана.
— Уже посварилися?
— Ще не закінчили.
— Значить, я вчасно.
Вона зайшла до хати.
Іван стояв біля печі. Побачивши сестру, всміхнувся вперше від учорашнього вечора.
— Нарешті.
— Я теж рада тебе бачити.
Ганна обійняла брата, потім відступила й подивилася на нього уважніше.
— Погано спав?
— Нормально.
— Значить, погано.
Юрко ввійшов слідом.
— Вона завжди так. Ставить питання, а потім сама відповідає.
— Бо від вас правди не дочекаєшся.
Ганна обняла й його. Юрко спершу не ворухнувся, а тоді поплескав сестру по спині так обережно, ніби вона була зроблена зі скла.
До сіней вбігли діти.
Марійка кинулася до тітки першою. За нею прибіг Миколка, хоча бачив Ганну лише кілька разів і щоразу поводився так, ніби вони розлучилися вчора. Катерина з Ольгою привіталися спокійніше. Петро-молодший подав руку Степанові й допоміг занести стіл.
— А ти нам щось привезла? — запитав Миколка.
— Миколо, — докірливо сказала Галина.
— Що? Вона завжди привозить.
— Цього разу не привезла, — відповіла Ганна.
Миколка насупився.
— Нічого?
Ганна поклала руку йому на голову.
— Дещо привезла. Але воно ще маленьке.
Степан упустив коробку.
Посуд усередині дзенькнув, але не розбився.
Галина глянула на Ганну, потім на її долоню, що мимоволі лягла нижче живота. Катерина теж помітила цей рух. Чоловіки — ні.
— Що там? — зацікавився Миколка.
— Потім покажу.
— Воно живе?
— Миколко, іди надвір, — сказала Галина.
— А чого я?
— Бо Петро сам не піде.
Петро-молодший хотів заперечити, але мати глянула на нього, і він мовчки вивів брата.
Марійка побігла за ними.