Слід

Розділ VII

Марія ще раз підняла руку до чола, але хреста не склала. Пальці застигли посеред повітря, ніби забули дорогу. Вона мимохіть глянула на картину — і цього вистачило. Сліди на снігу й далі лежали розвернуті геть від хати, а вовк, що перед самісіньким Галининим виходом обернув морду до світлиці, тепер дивився просто сюди. Марія різко відвернулася й кинулася до мисок.

Схопила Галинину, тоді Миколчину, тоді кухоль. Усе задзвеніло в її руках. Юшка перекинулася через край і поповзла по скатертині густою жовтою плямою.

Ніхто не зрушив.

Діти сиділи тихо. Юрко стояв посеред хати, важкий, напружений. Іван сидів, поклавши руки на коліна, з тим сухим спокоєм, що приходить не від миру, а від утоми. Ганна стояла коло стіни, тримаючи долоню на животі. Степан був при одвірку — темний, мовчазний, нерухомий.

Марія потягнулася по ложки, і одна з них вислизнула з пальців, дзенькнула об край миски й лягла просто на Петрове місце.

У хаті стало так тихо, що чути було, як у печі осипається жар.

Ложка лежала навскіс, блиском до столу, ніби її поклали туди навмисне. Петрове місце берегли порожнім відтоді, як його винесли з хати ногами вперед. Берегли вперто, так, ніби порожнеча теж може бути порядком. Ще прабаба Ганна казала: коли в домі надто довго лишають місце мертвому, він повертається не по хліб, а по правду.

Марія дивилася на ложку не кліпаючи. На її обличчі не лишилося ні злості, ні господинської певності. Тільки страх. Вона простягнула руку — і не доторкнулася.

Марійка підвела голову.

— Бабо… а чому йому миски не поставили?

Ніхто не відповів.

Ольга так міцно стиснула светр у руках, що той аж скрутився. Катерина поклала долоню Марійці на плече, але сама не відводила очей від лави. Діти в таких хатах рано вчаться двом речам: мовчати, коли мовчать дорослі, і дивитися туди, куди не велять.

Марія відсмикнула руку, схопила ганчірку й заходилася терти скатертину так люто, ніби мала справу не з юшкою, а з тим, що вже пішло тріщиною по всьому дому.

— Не хочуть — не треба, — сказала вона хрипко. — Не маленькі.

Юрко дивився не на ложку. На Івана.

— То це вже все? — спитав він.

Іван підвів голову.

— А хіба ні?

— Дочекався.

— Не я її вивів.

Юрко ступив ближче. Дошки під ним глухо озвалися. Ця долівка пам’ятала ще кроки Петра, а до нього — його батька, а до нього — того чоловіка, що колись продав пару волів, аби привезти в дім картину зимового лісу замість дзеркала для жінки. Відтоді в родині любили недовго, сердилися довго, а щастя тут не затримувалося.

— А хто? — спитав Юрко.

Іван не відповів одразу.

— Сам знаєш, — сказав нарешті.

Марія здригнулася.

— Та хоч тепер не починайте…

Юрко її наче не почув.

— Гарно, — сказав він. — Сидиш.

Іван глянув на двері, за якими щойно вийшла Галина. Потім знову на брата.

— А що я мав робити за тебе?

Юрко сперся долонею об стіл.

— Скажи ще раз.

Іван мовчав.

— Скажи.

— Я сказав.

Юрко підійшов ще ближче. Не рвонувся. Не закричав. Просто між ними вже не лишилося місця ні для слова, ні для відступу. У таких хатах це завжди гірше за крик.

Степан відірвався від одвірка.

— Юрку, — сказав він неголосно.

— Не лізь.

І тоді озвалася Ганна.

— Годі вже.

Сказала тихо, але так, що всі почули. Вона відійшла від стіни й стала посеред хати. Степан відразу став трохи позаду. Не втручаючись. Просто там, де мав бути.

Юрко повернув голову.

— Тебе не питали.

— А я не в тебе й питаюсь.

— Не мели.

— А що тут молоти? — сказала Ганна. — Жінка дітей з хати вивела. Мати до його місця руку боїться простягти. А ви все ще своє міряєте.

Марія важко сіла на лаву.

— Та хоч сьогодні… — прошепотіла вона. — Хоч сьогодні не рвіть.

Ганна глянула на братів по черзі.

— Не поле ви зараз рвете.

І додала:

— Хату.

Ольга повільно опустила светр. Катерина підтягла Марійку ближче до себе. Дівчинка не плакала. Тільки дивилася то на ложку, то на тітку — і в тому погляді вже було не здивування, а перший страх, який лишається з людиною надовго.

Юрко коротко всміхнувся. Порожньо.

— Ти тепер за всіх скажеш?

Ганна поклала долоню на живіт. Не напоказ. Просто так.

— Я лишилася, — сказала вона.

У хаті знову стало тихо.

Марія підвела голову й глянула не на доньку, а на її руку. І, може, вперше за весь день зрозуміла, що в дім входить не тільки біда. І що нове життя не питає, чи вчасно воно прийшло.

— Ти що собі надумала? — спитав Юрко.

Ганна подивилася на ложку, потім на матір.

— Нічого, — сказала вона. — Я просто лишилася.

Іван стояв нерухомо. На його обличчі не було вже ні злості, ні втоми — тільки та суха ясність, яка приходить до людей, коли вони раптом бачать: те, що вони називали порядком, давно стало руїною.

— Те, — сказала Ганна. — Мати зляже — я коло неї буду. Піч прогорить — я встану. Двері перекосить — я їх держатиму. А ви обоє тільки язиком тут живете.

Степан коротко поклав долоню їй між лопатки.

Юрко дивився вже не на неї, а кудись повз, ніби в хаті з’явилося щось таке, чого він не міг ані відсунути, ані придавити, ані перекричати.

Іван сказав тихо:

— Зрозумів.

Марія аж здригнулася.

— Що ти зрозумів?

— Досить, — відповів Іван.

Юрко повернувся до нього.

— Що — досить?

— Усього.

Юрко вдарив кулаком по столу. Раз. Коротко.

Миски озвалися глухо. Марійка сіпнулася. Катерина одним рухом затулила її собою. Ольга відступила до мисника й уперлася в нього плечима.