Розділ VI

Галина зняла зі спинки лави Миколчину куртку, потім Петрову.

— Вдягайтесь, — сказала вона.

Петро підвівся першим — так, як підводяться діти, що ще не все розуміють, але вже знають: після такого материнського голосу не питають двічі. Миколка сидів і дивився на батька, чекаючи одного-єдиного слова, яке повернуло б усе назад. Та Юрко мовчав. І дитина, не знайшовши в його обличчі нічого, крім важкої порожнечі, теж сповзла з лави.

Ще від прабаби Ганни в тому роді боялися не жіночого крику, а жіночого спокою. Крик ще можна було перекричати, сльози — перечекати. Але коли жінка за столом раптом починала говорити рівно, старі люди замовкали першими.

Марія не відразу повірила в те, що бачила.

— Галино.

Та не озвалася. Вона просовувала Миколчину руку в рукав — спокійно, рівно, без поспіху, наче збирала його не з-за столу, а кудись у звичайну дорогу. Саме цей спокій і налякав Марію. Жінка, яка ще кричить, іще озирається назад. Жінка, яка застібає дитині ґудзик рівною рукою, уже давно все сказала собі сама.

— Я до тебе говорю.

— Чую, — відказала Галина, не підводячи голови.

— То сядь.

Тоді Галина звела очі.

— Ні.

Ложка в Марійчиній мисці перевернулася в юшці й лягла на дно так тихо, що той звук почули всі.

Юрко стояв навпроти столу — широкий у плечах, важкий, ще ніби хазяїн цієї хати. Але руки його звисали вздовж тіла без діла, і від того він був схожий на велику річ, яка довго правила за силу, а в одну мить виявилася тільки вагою.

Марія кліпнула, ніби не розчула.

— Що значить — ні?

Галина застебнула Миколці ґудзик під горлом.

— Те й значить.

— Я сказала: сядь. Не роби сорому при дітях.

Галина подала Петрові куртку.

— При дітях він уже є.

Марія зблідла.

— Ти язика прикусиш чи ні?

— А ви свого сина спитайте, чого він язика проковтнув.

Юрко ворухнувся, ніби його шарпнули за плече.

— Галино, не починай.

Вона глянула на нього коротко, майже холодно.

— Я? Не починай?

Петро мовчки всунув руки в рукави. Ольга опустила очі. Марійка вчепилася в Катеринин рукав. Катерина не відсмикнула руки, тільки стисла губи. Іван дивився на Галину так, ніби ця хвилина стояла в хаті давно, просто досі не мала обличчя.

— Ти куди зібралася? — спитала Марія.

— Додому.

— А це що тобі?

Галина глянула на неї прямо.

— Я сюди приходила. Це не те саме.

Після цих слів у хаті щось змінило місце, хоч ніхто не ворухнувся.

Марія повільно поклала долоню на стіл.

— Не вчи мене, що таке дім.

— Я б і не вчила, якби ви не плутали дім із владою.

Ганна тихо пирхнула.

— От і договорилися.

Іван різко повів на неї очима.

— Замовкни.

— А чого? — спокійно озвалася вона. — Тут усі мовчать. Хтось же мусить.

Марія повернулася до Юрка.

— Чого ти стоїш? Скажи своїй жінці.

Юрко подивився на старшого сина, на меншого, на Галину. На його обличчі було те саме вираження, з яким чоловіки дивляться на річ, що ще вчора належала їм без суперечки, а сьогодні вже не слухається рук.

— Не роби цього, — сказав він глухо.

— Чого саме? — спитала Галина. — Іти? Чи говорити вголос?

— Не при дітях.

— А при дітях можна отаке мовчання? — вона кивнула на стіл, на нього, на всіх. — Це їм, значить, можна чути?

Миколка тихо смикнув матір за рукав.

— Мамо... ми йдемо?

— Так, — відповіла вона, не зводячи очей із Юрка.

Галина кивнула сама собі, ніби пересвідчилася в тому, про що здогадувалася давно.

— Ходімо, — сказала вона до дітей.

Марія вдарила долонею по столу. Миски озвалися глухим дзеньком.

— З-за поминального столу дітей не водять.

Галина вже стояла біля дверей у сіни.

— За таким столом дітей не лишають.

— Ти зовсім розум утратила? — голос Марії тріснув. — Звідси жінки не виходять отак.

— А я вийду.

Ганна повільно звела брови.

— От тепер уже по-справжньому.

— Ганно! — кинула Марія.

— А що я? Я ж нічого. Це не я невісток з хати проводжаю.

Тоді Галина обернулася до Юрка. І навіть діти притихли так, ніби в хаті зараз мало прозвучати щось гірше за крик.

— Мої діти тут більше їсти не будуть, — сказала вона. — І мовчати так, як ти, — теж.

Юрко сіпнувся, ніби йому дали ляпаса при всіх.

— Не треба так.

— А як треба? Тихо? Як ти любиш?

Петро раптом глянув на батька.

— Тату, ти йдеш?

Юрко відкрив рота.

— Петре, я...

І не договорив.

Галина взяла Миколку за руку.

— Петре. Ходімо.

Петро вийшов першим. Миколка сильніше вчепився в материні пальці й потягнувся слідом. Галина вийшла останньою.

Вже з порога, не обертаючись, сказала:

— Їжте самі.

Двері вдарилися об одвірок. Потім — кроки. Потім — рип зовнішніх дверей. А тоді хвіртка застогнала так довго й протяжно, що Марії здалося: двір не хоче відпускати те, що з нього виносять при живому чоловікові.

Саме тоді пес у буді завив. Не загавкав, не кинувся на ланцюгу. Просто звів морду й завив коротко, ніби впізнав щось старе.

У кімнаті ніхто не поворухнувся.

Марія сіла першою. Ольга заплакала без голосу. Катерина притягла Марійку ближче. Іван опустив очі на стіл. Там лишилася Миколчина ложка — мокра, крива, притулена до миски так, ніби хлопчик зараз прибіжить назад, поки ще не стемніло.

Юрко стояв посеред кімнати — важкий і безпорадний, як зламаний плуг.

Першою озвалася Ганна.

— Тепер уже не кажіть, що це через поле.

І більше нічого не додала.

Марія дивилася повз доньку — туди, де в темній рамі висів зимовий ліс. У цій хаті його звали картиною тільки вголос.

Марійка глянула на полотно першою.

— Бабо...

За нею обернулися всі.