Розділ V

Коли лікар сказав, що дітей у Ганни не буде, вона не заплакала. Заплакав Степан. Не при ній, а надворі, за сараєм, де в старій кропиві іржавіли поламані граблі й лежала на боці стара бочка без одного обруча. Він стояв там довго, затиснувши рота долонею, ніби боявся, що його голос почує не жінка, а хтось інший, той, хто й без того вже все вирішив за них.

Ганна тоді тільки сіла на край лави й поклала руки на коліна. Їй не стало темно перед очима, не підкосилися ноги, не похитнувся світ, як люблять вигадувати ті, хто справжнього горя не знав. Їй стало тихо. Так тихо, ніби в ній замкнули кімнату, яку будували роками, а жити в ній уже не судилося нікому.

Після того про дітей між ними говорили рідко. Не тому, що змирилися. Просто деякі речі від слів не минають, а тільки болять виразніше. Степан став обережніший у всьому. Тихіше зачиняв двері. Сам носив воду. Не лишав сокири посеред двору. Не гукав Ганну з порога, навіть коли забував щось важливе. Наче боявся в хаті зачепити щось таке, чого не видно, але що може піти тріщиною від одного різкого руху.

А тоді сталося те, про що в родині спершу не говорили вголос.

Ганна завагітніла.

Марія, почувши, сіла на лаву й довго розгладжувала фартух на колінах. Юрко сказав тільки:

— Бач.

І відвернувся до вікна.

Іван промовчав. Але саме його мовчання того дня запам’яталося Ганні найдужче. Він дивився кудись повз неї, ніби в цій новині почув підтвердження того, про що давно боявся думати: у цій хаті навіть життя приходить на чиєсь звільнене місце.

Тоді Марія згадала бабу Палажку. Ще за Петрового життя та якось сказала в цій самій хаті, що не всі діти приходять тоді, коли їх кличуть. Деякі приходять тоді, коли в роді для них звільняється місце.

За життя Петра з таких слів ще можна було б посміятися. Після його смерті вже ні.

Відтоді на Ганну дивилися інакше. Не ніжніше і не жалісливіше, а обережніше. Наче вона носила під серцем не просто дитину, а щось таке, чого краще зайвий раз не називати.

Того дня до Марії вони прийшли трохи пізніше, ніж звичайно.

Ще від хвіртки Ганна насторожилася. У дворі було тихо. Не по-недільному. У цій хаті перед обідом завжди щось бряжчало, хтось гукав, озивалися діти. А тепер не було нічого.

Степан штовхнув хвіртку плечем. Вона скрипнула довго, протяжно.

— Чуєш? — тихо спитав він.

— Чую.

У сінях пахло парою, глиною і мокрим рядном. Звичайний хатній запах. Тільки сьогодні він не грів.

Степан відчинив двері до великої кімнати.

Стіл був накритий. Перед Юрком парувала миска, але ніхто не їв. Марія сиділа рівно, поклавши руки коло столу. Іван дивився перед себе важко, зсутуливши плечі, ніби вже сказав щось таке, чого сам собі не пробачить. Юрко сидів надто спокійно.

Галина зібрала дітей біля себе самим поглядом. Катерина тихо посунула Марійчину ложку ближче до миски, ніби ще можна було втримати хоч якусь подобу порядку. Ольга вже хотіла щось спитати, але мати торкнулася її зап’ястка. Миколка сидів, засунувши руки між коліна. Петро стояв коло стіни й дивився вниз. Марійка тримала ложку над парою й не опускала її в миску, ніби чекала, що хтось скаже слово, після якого обід нарешті почнеться.

— От і ми, — сказала Ганна.

Марія тільки кивнула.

І лише тоді Ганна подивилася на картину.

Зимовий ліс висів на стіні, як і завжди. Чорні дерева стояли тісно, майже впритул. Крук сидів на викривленій гілці. Вовки застигли біля кущів. Червоне сонце висіло над снігом так, ніби йому не було місця ні вранці, ні ввечері. Але сніг уже не лежав чистий. По ньому темніли сліди. Не один і не два. Кілька важких відбитків, ніби хтось пройшов там уночі, поки в цій хаті мовчали про головне.

Ганна перевела погляд на стіл.

Порожнє місце Петра.

Далі — порожнє місце Надії.

— Надія не приїхала?

Марія мовчала.

— Ні, — сказав Іван.

— Чого?

Він не зразу підвів очі.

— Сказала, що приїжджати не буде.

Ложка дзенькнула об миску і стихла.

Ольга опустила голову. Катерина завмерла. Марійка таки опустила ложку в юшку, але не зачерпнула.

Юрко хмикнув.

— Ну то й не буде.

Ганна повернула до нього голову.

— Швидко ти.

— А що, не так? — відказав він. — Хто не хоче, того не притягнеш.

— Закрийся, — тихо сказав Іван.

— Не гарчи, — кинув Юрко. — Не на мене треба.

Марія стиснула ложку в руці.

— Не за столом.

Юрко навіть не глянув на неї.

— А де?

Іван повільно звів на нього очі.

— Ти чого сюди приїхав?

— Не до тебе.

— Видно.

Ганна перевела погляд із одного брата на другого.

— То кажи вже.

Марія різко повернулася до неї.

— Ганно.

Та не відвела очей від брата.

Юрко хмикнув.

— На поле.

У хаті стало тихо.

— Ти й до цього встиг, — сказав Іван.

— Не я один, — відрубав Юрко. — Тільки я хоч не топчуся на місці.

— Я ще нічого не зробив.

— Зробив би.

— Не тобі рахувати.

— А кому? — Юрко подався вперед. — Перекупникові?

Марія грюкнула ложкою об край миски, аж Марійка здригнулася.

— Юрку, годі. Ви сюди батька приїхали пом’янути чи гризтися?

— Ні, мамо. Не годі.

Іван повільно підвівся.

Стілець глухо рипнув по долівці. Катерина здригнулася й накрила долонею Марійчину руку. Миколка стиснув коліна так, що побіліли пальці.

— Ну кажи вже, — сказав Іван. — Раз почав.

Юрко теж звівся, але повільніше.

— Добре. Поле ти сам не витягнеш.

— Моє діло.

— Було твоє, поки ти ним не торгувався.

— Я не продав.

— Та продав би, якби тебе не смикнули назад.

Іван усміхнувся коротко, зло.

— Не ти смикав.

— Зате я скажу те, що всі мовчать, — відказав Юрко. — Чужому я того поля не дам.

— Не даси? — Іван глянув просто на нього. — А ти хто такий, щоб не дати?