Розділ IV

Того недільного ранку Юрко приїхав раніше, ніж його чекали.

Спершу загавкав пес — коротко, з тією прикрою певністю, з якою собаки іноді впізнають не людину, а її ходу. Потім у хвіртці вдарило залізо. За ним пролунали кроки по подвір’ю — рівні, широкі, наче йшов не син до матері, а чоловік до роботи, яку знову пустили на самоплив.

Марія саме накривала на стіл, коли він уже стояв у сінях — високий, із холодом на плечах і ранковою сирістю на кашкеті.

— Хвіртка зовсім повелася, — сказав замість привітання. — Я ж торік казав: її не підпирати треба, а робити як слід.

Марія поставила миску й глянула на нього спокійно, як дивляться на синів, яких уже пізно перевчати.

— І тобі доброго.

— Було б доброго, якби в коморі дах не тік, — відказав він і ступив далі.

Змалку йому в цій хаті діставалося все, до чого руки доходили в останню чергу: хвіртки, що перекошувалися, дах, що протікав у тому самому місці, двері, які розсихалися щовесни, і все інше, що втомлювалося стояти як слід. Ще за Петра раз по раз чулося одне й те саме:

— Юрку, піди глянь.

І він ішов. До паркана, до комори, до порога, до клямки, до всього, що тріщало, гнило, розлазилося. З роками це вросло в нього глибше за звичку: заходив у дім — і ще не встигав зняти кашкета, а вже бачив, де вогкість узяла дерево, де стіна подалася, де почався непорядок.

З людьми було гірше.

Бо речі бодай не вміли брехати.

За ним зайшла Галина з торбою і Миколкою за руку. Уже біля порога вона поправила хлопцеві комір, пригладила собі рукав, ніби в цій хаті навіть складка на сукні могла стати зайвим словом. У родину вона ввійшла давно, але так і не приросла. Не сперечалася, не набивалася на близькість, не вчилася їхніх порядків уголос — тільки вгадувала, де краще промовчати й коли не дивитися людині просто в очі.

Марія таких не любила. Не тому, що Галина була лиха чи ледача — навпаки, усе робила як слід, говорила мало, зайвого не питала. Але саме це й тримало її осторонь. У цій хаті більше довіряли тим, хто або вірив безоглядно, або вже сердився вголос. А вона все ніби берегла в собі щось своє, не пускаючи туди ні свекруху, ні цей дім із його пам’яттю, страхами й давнім мовчанням.

Старший, Петро, ступив слідом майже беззвучно — рівний, тихий, обережний у кожному русі. У цій хаті те ім’я ще не встигло звільнитися від мертвого. Марія щоразу мимоволі зводила на хлопця очі, хоч і знала: онук не винен, що його назвали так рано й так важко. Миколка, навпаки, влетів жвавіше — раніше за власний голос. Зачепив відро, метнув очима до мисника, до лави, до темної рами на стіні й одразу притих.

— Проходь, Галино, — сказала Марія. — Раз уже доїхала, то хоч сядеш.

Сказано було наче й звичайно, по-хазяйськи, без кривого слова. Але в тій хаті й добрий тон умів лягати так, що людина відразу чула: її не женуть, та й своєю не вважають.

Іван сидів за столом ще з того часу, як тільки почало сіріти. Він майже не спав. Те, що вчора побачив на полотні, не давало спокою, хоч він і намагався більше не дивитися на картину. У цій хаті деякі речі краще було не виносити на голос, поки вони самі не підходили ближче.

Коли брат увійшов до великої кімнати, Іван відразу відчув у собі ту давню суху настороженість, яка щоразу підіймалася, коли той дивився надто довго.

 Юрко глянув не на людей.

Спершу — на те, що в домі не так.

Пройшов повз стіл і зупинився під картиною.

На полотні був той самий зимовий ліс: чорні дерева, крук на викривленій гілці, вовки біля кущів, важке червоне сонце над снігом. Але там, де вчора темнів один збитий слід, тепер лежав другий. Не рівно поруч і не слідом у слід — трохи збоку, ніби той, хто став другим, добре знав, куди саме не треба наступати.

Юрко довго дивився мовчки.

Потім сказав:

— Уже двоє.

Іван відчув, як холод пішов у пальці. Не від самої картини. Від того, що вчорашнє, недоговорене, тепер уже стояло посеред хати й не ховалося.

Марія повільніше, ніж звичайно, перехрестила хліб.

Галина стиснула долоню на Миколчиному плечі так, що хлопець сіпнувся.

Ніхто не перепитав.

Миколка, забувши про все, потягнувся ближче до полотна.

— Не лізь, — різко сказала Галина.

— Чого?

— Бо не все любить, коли на нього витріщаються.

Миколка насупився, але відступив.

Юрко зняв кашкета й поклав на лаву. Сів до столу, навіть не глянувши на їжу.

Саме тоді в дверях з’явилися Іванові дівчата. Марійка — ще сонна, зі слідом від подушки на щоці. За нею Ольга. Останньою — Катерина, рівна, тиха, уже насторожена самим повітрям у кімнаті. У цій хаті діти рано вчилися: коли дорослі говорять тихіше, ніж треба, краще мовчати.

Галина всадовила їх ближче до себе й лише тоді сіла сама.

Юрко трохи помовчав, дивлячись у стіл.

— Ти до перекупника підеш?

Галина завмерла з рукою над мискою. Петро біля дверей не ворухнувся.

Іван відповів не зразу.

— Піду.

— І що скажеш?

— Що передумав.

На мить Юрко застиг. Лише на мить. Але Іван устиг побачити те, що брат не встиг сховати: полегкість.

Юрко сів вільніше.

— І правильно, — сказав уже м’якше. — Нащо чужих на нашу землю пускати.

Іван промовчав.

— Сам ти того поля не витягнеш, — додав Юрко. — А ми ж не чужі. Якось по-своєму дали б раду.

Іван підвів на нього очі.

— Он як ти заговорив.

— А як тут інакше?

Іван дивився на брата довго. На широкі плечі. На спокійне лице. На ту неспішність, від якої ще дужче хотілося встати з-за столу й вийти надвір, аби не чути.

Марія сиділа рівно, поклавши руки біля миски. Не втручалася. Вона давно знала: деякі слова псуються ще в роті.

— Чужому віддати — найлегше, — сказав Юрко. — А своє лишити своїм — то вже важче.

— Може, — відказав Іван.

— То чого ж ходив до нього?