Розділ III

На батькові сороковини Юрко приїхав раніше за Ганну — і пізніше, ніж хотіла Марія.

Миколка вискочив із машини раніше, ніж батько вимкнув двигун. Але першою Юрка впізнала хвіртка.

Вона зачепила нижнім краєм землю й протяжно зарипіла, наче чекала нагоди поскаржитися саме йому.

Юрко зайшов у двір, поставив сумку й двічі хитнув хвіртку за верхню планку.

У їхньому роді молодші сини народжувалися вже після того, як усе добре було подумки роздане старшим.

Старшим залишали ім’я, землю й право першими мовчати за столом. Молодшим — хвіртки, які не зачинялися, годинники, що відставали на пів години, корів із поганою вдачею та все інше, що шкода було викинути, але й чужим віддати соромно.

Тому, коли в хаті починала протікати стріха, Марія кликала Юрка. Коли в коморі заводився шашіль, Петро кликав Юрка. Коли Іван якось привіз із міста старий мотоцикл, який, за словами продавця, потребував лише нової свічки, а насправді не мав половини нутрощів, розбирати його до останнього гвинтика теж довелося Юркові.

Ганна, молодша за обох братів, підсумовувала:

— Якщо Юрко не полагодить, тоді вже можна палити.

З роками він навчився помічати несправності раніше, ніж вони давали про себе знати. Упізнавав тріснуту дошку за скрипом ще до того, як вона ламалася, розрізняв у гуркоті двигуна одну зайву ноту й міг, лише глянувши на стіну, сказати, де після зими відпаде штукатурка.

Сусіди називали це майстерністю. Галина знала, що Юрко просто чув, як речі втомлюються залишатися цілими.

Вона довго залишалася єдиною людиною, поруч із якою він не шукав несправностей.

Невдовзі після весілля Галина вперше почула, як Петро підвищив голос, здригнулася й випустила з рук миску з квасолею. Марія згодом довго запевняла, що невістка злякалася грому, хоча день стояв сухий, а небо до самого вечора залишалося чистим.

Галина не сперечалася. З роками вона навчилася нічого не впускати, але здригатися не перестала.

Жити вони стали в Галининій хаті на іншому кінці села. Хата дісталася їй від баби Одарки разом із похиленим сараєм, двома яблунями й дахом, який протікав одразу в трьох місцях.

За перший рік Юрко перекрив дах, перестелив підлогу й підмурував сарай.

Петро казав, що чоловік не повинен жити в жінчиній хаті, але іншої синові не запропонував. Марія називала ту хату Галининою, коли йшлося про те, кому вона належить, і Юрковою, коли треба було щось полагодити.

Сам Юрко не сперечався. Хата справді була Галинина. Дім — їхній.

На полі за яром він порядкував останні три роки. Знав кожну западину, де після дощу довго стояла вода, й кожне місце, де плуг виносив каміння. Земля приймала його руки, пам’ятала їхню вагу й нічого не обіцяла навзаєм.

Коли Петро переписав поле на Івана, Юрка не покликали.

Про це він довідався через два місяці від чоловіка із сільради. Той позичив у нього ключ на тринадцять і, скаржачись на зламаний трактор, між іншим згадав, що тепер у старого Петра з паперами порядок.

Коли чоловік повернув ключ, Юрко того ж вечора прийшов до батьківської хати й до темряви підтягував завіси на хвіртці, хоча вона тоді зачинялася краще, ніж будь-коли відтоді.

Наступного ранку він поїхав на поле, перевірив озимину й більше про папери не питав.

У родині той день пам’ятали по-різному. Марія була певна, що Юрко знав про папери від самого початку. Ганна казала, що намагалася його попередити. Іван пригадував розмову біля сараю, якої Юрко не пам’ятав.

Сам Юрко пам’ятав тільки хвіртку.

Відтоді він лагодив її щонайменше тричі. Після кожного ремонту вона трималася рівно до наступної родинної сварки.

— Просіла.

Марія вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.

— І тобі доброго ранку.

— Я казав навесні, що стовп поведе.

— Казав.

— Треба було переставити.

— Треба було.

— Тепер завісу вирве.

— Юрку, спочатку зайди до хати.

Він поцілував матір у щоку й відпустив хвіртку.

Галина саме заходила у двір. В одній руці несла миску з голубцями, загорнуту в рушник, у другій — торбу з хлібом і банками.

Марія простягнула руки до миски.

— Дай, я візьму.

— Не треба, я донесу.

— Упустиш.

Галина міцніше притисла миску.

— Не впущу.

Старший Юрків син, якого теж звали Петром, мовчки забрав у матері торбу. Йому було чотирнадцять, і останнім часом він говорив лише тоді, коли мовчання вже могло здатися неввічливістю.

Миколка, молодший на п’ять років, устиг підняти у дворі іржавий цвях, зазирнути в порожню бочку й запитати:

— Дід нас бачить?

— Не говори дурниць, — сказала Галина.