Розділ III

У їхньому роді молодшим синам рідко діставалося щось добре.

Старшим залишали землю, батькове місце за столом і право першими мовчати. Молодшим — хвіртки, які не зачинялися, годинники, що відставали на пів години, корів із поганою вдачею та всі інші речі, котрі шкода було викинути, але соромно віддати чужим.

Тому, коли в хаті починала протікати стріха, Марія кликала Юрка. Коли в коморі заводився шашіль, Петро кликав Юрка. Коли Іван привозив із міста старий мотоцикл, який, за словами продавця, потребував лише свічки, а насправді не мав половини нутрощів, розбирати його до останнього гвинтика теж доводилося Юркові.

Навіть Ганна, молодша за обох братів і тому звільнена від родинного поділу між спадкоємцями та робітниками, казала:

— Якщо Юрко не полагодить, тоді вже можна палити.

З роками Юрко навчився бачити несправності раніше, ніж вони давали про себе знати. Він чув тріснуту дошку ще до того, як вона ламалася, розрізняв у гуркоті двигуна одну зайву ноту й міг, тільки глянувши на стіну, сказати, де після зими відпаде штукатурка. З людьми було важче, але й у них він передусім помічав те, що трималося погано.

В Іванові він від дитинства бачив нерішучість.

У Ганні — впертість, яку через тихий голос усі приймали за покірність.

У матері — гордість.

У батькові — страх, так глибоко забитий усередину, що всі довкола приймали його за суворість.

Єдиною людиною, в якій Юрко довго не знаходив жодної тріщини, була Галина. Саме тому й одружився з нею. Тріщину помітив уже після весілля, коли вона вперше почула, як Петро підвищив голос, і впустила на підлогу миску з квасолею. Відтоді Галина навчилася нічого не впускати, але здригатися не перестала.

Після весілля Юрко перебрався до Галининої хати на іншому кінці села. Хата дісталася їй від баби разом із похиленим сараєм, двома яблунями й дахом, який протікав одразу в трьох місцях.

За перший рік Юрко перекрив дах, перестелив підлогу й поставив нову хвіртку. У документах хата залишилася Галининою. Марія й без документів називала її саме так, наче Юрко лише затримався там на п’ятнадцять років.

Петро казав, що чоловік не повинен жити в жінчиній хаті, але іншої синові не запропонував.

Коли Петро переписав пай на Івана, Юрка не покликали.

Він довідався про це через два місяці від чоловіка із сільради, котрий позичив у нього ключа на тринадцять і між двома словами про зламаний трактор згадав, що тепер у старого Петра з паперами порядок.

Коли чоловік повернув ключ, Юрко того ж вечора прийшов до батьківської хати й до темряви лагодив хвіртку, хоча вона тоді зачинялася краще, ніж будь-коли потім. Наступного ранку поїхав на поле, перевірив озимину й більше про папери не питав.

Через багато років Марія запевнятиме, що Юрко знав про батьків намір від самого початку. Ганна казатиме, що саме вона намагалася його попередити. Іван пригадуватиме розмову біля сараю, якої, найімовірніше, ніколи не було.

Сам Юрко пам’ятатиме тільки хвіртку.

Після тієї ночі вона почала волочитися по землі.

Напередодні сороковин Юрко ще не знав, що папери знову лежать у батьківській хаті.

Коли Іван сказав матері, що в папці лежать документи на поле, Марія не здивувалася. Вона взагалі рідко дивувалася речам, яких боялася заздалегідь.

— Які документи?

— Старі. І план.

— Твій батько тримав їх у скрині.

— Тепер вони в мене.

— Я бачу.

Марійка стояла біля дверей і дивилася на слід у картині. Катерина вже забрала Ольгу на кухню. Звідти долинав дзенькіт посуду й ображений шепіт: дівчата ділили роботу так довго, що Марія встигла б упоратися сама.

Іван розкрив папку.

Марія побачила план поля, копію документа, за яким Петро передав Іванові землю, номер телефону і суму. На сумі її погляд затримався довше.

— Хто написав?

— Чоловік із райцентру.

— У нього руки криві.

— Почерк у нього кривий.

— Я про руки й кажу.

Вона взяла аркуш двома пальцями, наче на ньому залишилося щось липке.

— Ти продав?

— Ні.

— Домовився?

— Ні.

— А що зробив?

Іван хотів сказати, що лише спитав. Але це вже говорив Надії, і вдруге слова здалися йому слабшими.

— Думаю.

— От цього я й боялася.

Марія склала папери, поклала їх назад і переставила папку з краю столу на середину. Потім посунула далі від Петрового стільця.

— Завтра скажеш Юркові.

— Це моє поле.

— Тоді тим більше скажеш.

— Він працював на ньому не задарма.

— А ти жив у місті не задарма?

Іван стиснув губи.

— До чого тут це?

— Не знаю. Завтра розберетеся, до чого тут кожен із вас.

Вона взяла Марійку за руку й повела на кухню. Біля дверей онука озирнулася на картину.

Слід залишався один.

Уночі Іван спав у кімнаті, де колись спали всі троє дітей. Ганнине ліжко давно винесли, Юркове розхиталося й стояло в літній кухні, а Іванове Марія застелила старою вовняною ковдрою. Від ковдри пахло пилом, сушеною м’ятою і ще чимось дитячим, чого не можна було назвати, не відчувши себе старим.

За стіною сопіла Марійка. Ольга кілька разів поверталася й била ногою в бильце. Катерина не спала — Іван знав це за її надто рівним диханням.

Сам він теж не заснув.

Близько півночі в саду впало яблуко.

За годину на горищі щось перекотилося з одного кутка в інший.

Перед світанком Іванові здалося, ніби в сінях хтось витер ноги об рядно. Він підвівся, вийшов у коридор, перевірив двері й навіть заглянув до великої кімнати.

Папка лежала на столі.

Петрова куртка висіла на цвяшку.

У картині чорнів один слід.

Іван повернувся до ліжка й до ранку переконував себе, що саме це й хотів перевірити.

Юрко приїхав рано, коли на кухні ще дзенькали порожні миски, а Марія вже сердилася, що нічого не встигає.

Про його приїзд повідомив не двигун і навіть не Миколка, який вистрибнув із машини раніше, ніж вона зупинилася. Спершу озвалася хвіртка. Вона протяжно зарипіла, зачепила нижнім краєм землю й видала той особливий стогін, який уміють видавати тільки речі, давно ображені на господарів.