Розділ I

У тій хаті картину ніколи не перевішували. За півстоліття тут змінили все: вікна, піч, двері до сіней, старий стіл під образами й навіть підлогу у світлиці, коли дошки взяла вогкість. Лише зимовий ліс у темній рамі лишався на своєму місці. У родині здавна вважалося: деякі речі краще не чіпати. Не тому, що вони потрібні, а тому, що за зрушений спокій доводиться платити занадто дорого.

Хата стояла на краю села, осторонь інших дворів, ніби її колись навмисне відсунули подалі від людських голосів. Улітку довкола неї густо росли лопухи, восени степовий вітер бився в шибки так, наче знав дорогу до цього дому краще за самих господарів. Стіни, поцятковані тріщинами, за роки ввібрали в себе пил, вогкість і давнє хатнє мовчання. Тут завжди пахло сухою глиною, яблуками з горища, вистиглою золою й тим невловним духом, що буває тільки в домівках, де надто довго живуть одні й ті самі спогади.

Картина висіла у великій кімнаті навпроти столу, трохи збоку від вікна, щоб вечірнє світло, перш ніж остаточно згаснути, щоразу ковзало по темній рамі. На полотні застиг зимовий ліс, зовсім не схожий на краєвиди їхнього краю, де справжній сніг лежав недовго, а вовків знали хіба з переказів старих, які перебільшували все, крім власної бідності. Чорні дерева стояли так щільно, ніби їх звела докупи чиясь уперта рука. Поміж стовбурами синіла імла. На викривленій гілці сидів крук. Далі, біля засніжених кущів, завмерли два вовки. А над усім цим висіло червоне сонце — не світанкове, не вечірнє, чуже до будь-якого часу, знаного людям під цією стріхою.

Звідки взялася та картина, ніхто вже не пам’ятав. Кожен старший у родині бодай раз у житті розповідав про неї щось своє, і жодна з тих історій не сходилася з іншою. Прабаба Ганна, яка пережила трьох чоловіків, дві війни й стільки голодних років, що під кінець почала плутати їх між собою, божилася, що полотно привіз із ярмарку її батько. Її старший брат присягався, що картина з’явилася ще раніше — разом із чужою скринею, яку хтось лишив на зиму і вже ніколи не повернувся забрати.

А дід Данило, який зазвичай мовчав про минуле, лише раз, уже під саму старість, сказав: картина прийшла в дім того року, коли одна жінка з їхнього роду не дочекалася весілля. І відтоді щастя в цій хаті не затримувалося довше, ніж на один сезон.