Розділ I

У тій хаті картину ніколи не перевішували.

За довгі роки тут змінили все: вікна, піч, двері до сіней, старий стіл під образами й навіть підлогу у великій кімнаті, коли дошки взяла вогкість. Не чіпали тільки зимового лісу в темній рамі. Так повелося здавна. Чому — старі не казали, а молодші не питали.

Хата стояла на краю села, осторонь інших дворів, наче її колись навмисне відсунули подалі від людських голосів. Улітку довкола глухо росли лопухи, восени степовий вітер бився в шибки, а взимку сніг лягав лише на кілька днів і швидко сходив у чорну землю. Тут завжди пахло сухою глиною, яблуками з горища, вистиглою золою і ще чимось невловним — тим особливим духом дому, де надто довго нічого не забувають.

Картина висіла навпроти столу, трохи збоку від вікна. Вечірнє світло, перш ніж згаснути, ковзало по полотну й затримувалося на червоному сонці.

На картині стояв зимовий ліс, не схожий на жоден краєвид у їхньому краї. Чорні дерева зійшлися так щільно, наче їх звела докупи чиясь уперта воля. Поміж стовбурами синіла імла. На викривленій гілці сидів крук. Далі, біля засніжених кущів, завмерли два вовки. Над ними висіло червоне сонце — не світанкове й не вечірнє, чуже до будь-якого часу, знаного людям під цією стріхою.

Сніг між деревами лежав рівно.

Без жодного сліду.

Звідки взялася картина, не пам’ятав ніхто, хоча кожен старший у родині бодай раз розповідав про неї щось своє. Прабаба Ганна, яка пережила трьох чоловіків, дві війни й стільки голодних років, що під кінець плутала їх між собою, божилася: полотно привіз із ярмарку її батько.

Старший брат Ганни присягався, що картина з’явилася раніше — разом із чужою скринею. Її лишили в хаті на одну зиму, та по неї вже ніхто не повернувся.

Дід Данило обидві історії вислуховував мовчки. Лише раз, уже перед смертю, сказав, що картина прийшла в дім того року, коли одна жінка з їхнього роду не дочекалася весілля.

Хто була та жінка, він не пояснив.

Імені її в родині не називали. З роками всі звикли казати, що вже не пам’ятають.

У ніч після Петрового похорону Марія прокинулася від сухого хрускоту.

Звук долинув із великої кімнати — короткий, виразний, наче під чиєюсь ногою проламався тонкий наст.

Марія довго лежала, прислухаючись.

Більше нічого не почула.

Тоді підвелася, накинула на плечі хустку й босоніж вийшла з кімнати. У хаті було темно. Підлога холодила ступні.

Петрового стільця після похорону ніхто не займав. Він стояв трохи відсунутим від столу.

Марія не стала його підсувати.

Підійшла до картини.

Крук сидів на гілці. Вовки завмерли між кущами. Червоне сонце висіло над лісом.

Сніг лежав чистий.

Марія зачинила двері й повернулася до ліжка.

Уранці вона нікому не розповіла про почуте.

У цій родині давно вміли мовчати про те, що ще не лишило сліду.