Розділ I

У тій хаті картину ніколи не перевішували.

За довгі роки тут змінили майже все: вікна, піч, двері до сіней, старий стіл під образами й навіть підлогу у великій кімнаті, коли дошки взяла вогкість. Не чіпали тільки зимового лісу в темній рамі. У родині здавна вважалося, що деякі речі краще лишати на місці — особливо якщо ніхто вже не пам’ятає, чому їх туди повісили.

Перевішувати картину ніхто не забороняв. У цій родині взагалі мало що забороняли вголос — досить було сказати: «Так не заведено». Після цього охочих перевіряти, що станеться, зазвичай не знаходилося.

Хату в селі не вважали лихою. Лихими бувають люди, а про хати казали обережніше:

— Щось там не так.

Стояла вона на краю села, осторонь інших дворів, наче її колись навмисне відсунули подалі від людських голосів.

Посеред двору росла стара груша. Один її бік давно почорнів, наче блискавка влучала в неї не раз, зате другий щовесни цвів так рясно, що дерево й не думали спилювати.

Улітку довкола глухо росли лопухи, восени степовий вітер бився в шибки, а взимку сніг лягав лише на кілька днів і швидко сходив у чорну землю. Тут завжди пахло сухою глиною, яблуками з горища, вистиглою золою і ще чимось невловним — тим особливим духом дому, де надто довго нічого не забувають, зате охоче вдають, що забули.

Картина висіла навпроти столу, трохи збоку від вікна. Вечірнє світло, перш ніж згаснути, ковзало по полотну й затримувалося на червоному сонці.

На картині стояв зимовий ліс, не схожий на жоден краєвид у їхньому краї. Чорні дерева зійшлися так щільно, наче їх звела докупи чиясь уперта воля. Поміж стовбурами синіла імла. На викривленій гілці сидів крук. Далі, біля засніжених кущів, завмерли два вовки. Над ними висіло червоне сонце — не світанкове й не вечірнє, чуже до будь-якого часу, знаного людям під цією стріхою.

Сніг між деревами лежав рівно.

Без жодного сліду.

Звідки взялася картина, не пам’ятав ніхто. Це не заважало кожному старшому в родині мати власну й цілком певну версію.

Прабаба Ганна, яка пережила трьох чоловіків, дві війни й стільки голодних років, що під кінець плутала їх між собою, божилася: полотно привіз із ярмарку її батько. Заперечувати їй наважувалися переважно ті, хто не застав її при доброму здоров’ї.

Її старший брат присягався, що картина з’явилася раніше — разом із чужою скринею. Її лишили в хаті на одну зиму, та по неї вже ніхто не повернувся.

Обидві історії розходилися в усьому.

Це не заважало кожному вважати вигадкою саме чужу.

Дід Данило вислуховував обидві версії мовчки, через що в родині його вважали найрозумнішим. Лише раз, уже перед смертю, він сказав, що картина прийшла в дім того року, коли одна жінка з їхнього роду не дочекалася весілля.

Хто була та жінка, він не пояснив.

Імені її в родині не називали. З роками всі звикли казати, що вже не пам’ятають. Це було зручно: забуте не потребувало ні пояснень, ні вибачень.

У ніч після Петрового похорону Марія прокинулася від сухого хрускоту.

Звук долинув із великої кімнати — короткий, виразний, наче під чиєюсь ногою проламався тонкий наст.

Марія довго лежала, прислухаючись.

Після похорону хата звучала інакше. Потріскувало дерево, вітер ворушив заслінку в комині. Але цей звук прийшов не з печі й не з комина.

Більше нічого не почулося.

Марія підвелася, накинула на плечі хустку й босоніж вийшла з кімнати. У хаті було темно. Підлога холодила ступні.

Петрового стільця після похорону ніхто не займав. Він стояв трохи відсунутим від столу, ніби господар лише підвівся й мав незабаром повернутися.

Марія не стала його підсувати.

Підійшла до картини.

Крук сидів на викривленій гілці. Вовки завмерли між чорними кущами. Червоне сонце висіло над лісом.

Сніг лежав чистий.

Марія дивилася довго, аж поки не відчула холод не тільки під босими ногами.

Тоді повернулася до кімнати й зачинила за собою двері.

Уранці вона нікому не розповіла про почуте.

У цій родині давно вміли мовчати про те, що ще не лишило сліду.