Розділ I

У тій хаті картину ніколи не перевішували.
За довгі роки тут змінили майже все: вікна, піч, двері до сіней, стіл під образами й навіть підлогу у великій кімнаті, коли дошки взяла вогкість. Не чіпали тільки зимового лісу в темній рамі.
Прямої заборони не було. У цій родині взагалі мало що забороняли вголос. Досить було сказати:
— Так не заведено.
Хату в селі не вважали лихою. Лихими бувають люди, а про хати казали обережніше:
— Щось там не так.
Стояла вона на краю села, осторонь інших дворів, наче її колись навмисне відсунули подалі від людських голосів. Посеред двору росла стара груша. Один її бік почорнів від удару блискавки, зате другий щовесни цвів так рясно, що дерево й не думали спилювати.
У ніч після Петрового похорону Марія прокинулася від сухого хрускоту.
Хруснуло у великій кімнаті — коротко й виразно, наче під чиєюсь ногою проламався тонкий наст.
Марія лежала, прислухаючись.
Після Петрової смерті хата звучала інакше. Потріскувало дерево, вітер ворушив заслінку в комині, на горищі перекочувалися яблука. Але цей звук прийшов не з печі, не з комина й не згори.
Більше нічого не почулося.
Марія підвелася, накинула на плечі хустку й босоніж вийшла з кімнати. Дошки віддавали холодом. У сінях пахло сухою глиною, яблуками з горища й вистиглою золою.
Вона відчинила двері до великої кімнати.
Петровий стілець стояв трохи відсунутим від столу. Марія не стала його підсувати. Пройшла повз і зупинилася перед картиною.
Клацнула вимикачем.
Світло впало на полотно, але зимовий ліс від того не став ближчим. Він не нагадував жодного тутешнього краєвиду. Чорні дерева тіснилися одне до одного. Поміж стовбурами синіла імла. На викривленій гілці сидів крук. Далі, біля засніжених кущів, завмерли два вовки. Обидва дивилися в глибину лісу. Над ними висіло червоне сонце — не світанкове й не вечірнє, чуже будь-якій порі, знаній людям під цією стріхою.
Про появу картини в родині розповідали по-різному.
Прабаба Ганна, яка пережила трьох чоловіків, дві війни й стільки голодних років, що під кінець плутала їх між собою, божилася: полотно привіз із ярмарку її батько. Заперечувати їй наважувалися переважно ті, хто не застав її при доброму здоров’ї.
Прабабин старший брат присягався, що картина з’явилася раніше — разом із чужою скринею. Скриню залишили в хаті на одну зиму, але по неї вже ніхто не повернувся.
Обидві історії розходилися в усьому, і кожен вважав вигадкою саме чужу.
Дід Данило вислуховував їх мовчки, через що в родині його вважали найрозумнішим. Лише раз, уже перед смертю, він сказав, що картина прийшла в дім того року, коли одна жінка з їхнього роду не дочекалася весілля.
Хто була та жінка, він не пояснив.
Імені її в родині не називали. Згодом усі почали казати, що вже не пам’ятають, хоча ніхто не міг пригадати, коли саме забув.
Марія опустила погляд до нижнього краю полотна.
Сніг між деревами лежав рівно.
Без жодного сліду.
Вона стояла, аж поки холод від підлоги не піднявся вище кісточок. Тоді вимкнула світло, повернулася до своєї кімнати й зачинила двері.
Уранці Марія нікому не розповіла про почуте.
У цій родині давно вміли мовчати про те, що ще не лишило сліду.
.