Глава 1. Коїться щось підозріле...

 — Що це так смачно пахкотить? — принюхуючись, спитала Слава. Вона якраз нахилилася за прилавок, набираючи в дерев'яний совок лісових горіхів з мішка. Горіхи приємно торохтіли, зсипаючись у підставлену торбинку. Матуся поклала її на ваги і подивилася на покупчиню.

Огрядна жіночка порилася в плетеному кошику, що висів на руці й дістала кільце апетитної ковбаски, загорнутої у льняну серветку.

— На ринку купила, — вона понюхала ковбасу й мрійливо примружила очі. — Не встояла, така спокуслива на вигляд, хоч скажу тобі і не дешева.

Вона ще раз понюхала ковбасу й вклала її назад у кошика.

— Не можу зрозуміти, чим вона пахне, — задумливо промурмотіла Матуся. Її щось тривожило в цьому спокусливому ароматі, але вона не могла зрозуміти, що саме.

— Дай-но мені ще льодяника для Петруся. Щось він вже другу ніч погано спить, кричить, плаче. Каже, якийсь маленький лихий дідусь його щипає. Щось мариться дитині, не висипається.

Матуся, яка вже простягла руку за півником на паличці, передумала і залізла на верхню полицю. Дістала звідти скляну банку з різнокольоровими кульками сухого київського варення, густо обсипаними кришталиками цукру.

— Візьми краще Петрусеві кілька вишневих балабушок[1]. Сама варила.

Вона вклала чотири духмяні кульки в маленький пакуночок.

— Дві даси малюкові на ніч, а інші дві залиш на підвіконні.

Пані вклала покупки в корзинку, замислившись навіщо залишати дві цукерки на підвіконні. Але уточнювати і тим більше сперечатися не наважилася. Бо це ж матуся Слава сказала. А вона краще знає.

Жіночка пішла до дверей. І коли вже прощально тренькнув дзвіночок, Слава вийшла слідом.

— Де, ти кажеш, купувала цю ковбаску?

— А на Контрактовому ринку, — вона махнула рукою вправо. — Біля тітоньки Дарини, що кріп продає.

До самісінького вечора вона крутилася у себе в бакалійній крамничці. Навіть черга деякий час стояла. Всім було щось треба: кому гороху, кому гречаного меду, кому смажених зерен кави. А декому просто поговорити, чи терміново порадитися. Всі на Подолі знали, що Славка допоможе. Тому і звали пестливо — Матусею, хоч вона була  зовсім молодою жінкою.

Нарешті, зачинивши крамничку, Слава розкрутила улюблену лляну хустку-намітку[2], розпустила тугу косу, скручену вінком навколо голови. Взявши гребінця, підійшла до невеличкого люстерка, вмурованого у білу стіну біля віконця, і задумливо кілька разів провела по темному густому волоссю. В Слави було чудове довге волосся і розчісувала вона його кілька разів на день. Це було для неї майже справжнім ритуалом, допомагало зосередитися.

— Що думаєш? — почувся збоку надтріснутий чоловічий голос.

Вона озирнулася. На полиці зі спеціями стояла гарна порцелянова фігурка білого гусака.

— Думаю до Петруся лякливиця[3] причепилася. Десь підібрав на перехресті. З малюками таке трапляється. Потім кричать, темряви бояться, спати не можуть.

Гусак кліпнув круглим порцеляновим оком.

— Балабушки твої знатні, ще й не таку нечисть відганяли, — з повагою вимовив гусак і схилив довгу шию і почав щось швидко вищипувати в себе під крилом.

— Ще б пак! — зненацька почулося з іншого боку.

Слава і гусак повернулися.

— Ти, Славко, краще б за чоловіком своїм наглядала, а не за чужими дітлахами. Тюхтій, тюхтій, а знов на Галинку задивлявся.

Матуся докірливо глянула на картину, на якій було намальовано гарненьку русалоньку. Вона сиділа на кам'яному березі і тужливо дивилась кудись за обрій. Волосся її легенько погойдувалося на вітру.

— Знов вигадуєш, — Слава невдоволено похитала головою.

Русалка обернулася до неї.

— Зовсім ні! Всі чоловіки однакові! — впевнено заявила вона і знову повернулася до моря.

— Слухай її більше, в неї одне кохання в голові, — прошепотів хтось з краю мармурового прилавка.

Обернувшись на голос, Славка побачила свого сірого товстого кота, який сидів до неї боком і ретельно вмивав щічку.

— Скільки тобі казати, злізь з прилавка, люди ж побачать.

Кіт невдоволено чмихнув, зістрибнув вниз, потягнувся всім тілом, виставивши вперед лапки й перебираючи кігтями по дерев'яній підлозі. Й зник у коморі.

— Краще б мишей ловив, — тихенько сказав гусак.

— Я все чую! — донеслося з-за дверей.

Слава посміхнулася.

***

Вранці, коли Слава відкрила свою бакалійку, до неї з ринку завітала пані Птушинська, за родзинками для калачів. Віддаючи торбинку з родзинками, вона глянула в кошик пані... Щось там наче поворухнулося... Слава стала уважніше придивлятися до покупок. Так, свіжі курячі яйця, пучок молодої моркви, яблука... Ось! Знов!

Передаючи родзинки, Славка непомітно вихопила з кошика яйце й заховала руку під фартухом.

Коли пані Птушинська пішла, Слава зачинила крамничку і побігла до комори, міцно тримаючи в руці "яйце", яке пручалося й чинило опір. Матуся вкинула його в скляну карафку[4] й одразу ж щільно закрила кришкою. Подула на вкушену долоню, розглядаючи мале бісеня, шо дзигою вертілося, намагаючись вибратися з пастки.

— Плодунець! Я так і знала!

Плодунців Славка не любила, бо ці маленькі хижі створіння-шкідники псували товари на базарі. Колись і в них в крамниці була така напасть. Ледь позбулися. Славка вчасно згадала про бабусину книжку про ведення відьомського господарства і там була примітка, як боротися з чарівними шкідниками.

Напівпрозорі, схожі на велику гусінь, зубасті, верткі, вони нишпорили по домах та прилавках, надкушуючи все, що попадало їм до пащі. Але, як тільки наближалися люди, вони одразу перекидалися на яблучка, чи грушки, чи навіть на візерунки на прилавку, залежно від того, що було навкруги. Інколи, обманута продавчиня, під виглядом моркви чи сливок, випадково брала принишклого плодунця, та й продавала його. І нічого не підозрюючи, людина приносила плодунця-шкідника до оселі. А іноді вони самі чіплялися за капелюха, чи хустку і потрапляли додому до покупців. І там нишпорили по всіх закутках, шукаючи щось смачненьке і псуючи все, що траплялося на очі. А якщо нічого не знаходили, то починали лютувати — перекидали все догори дригом, роздирали подушки, випускали з них пір’я, колошматили посуд на кухні.