Основна частина

– Ей, чувак, поможи!

Андрій оглянувся на сходинки, якими підіймався до гуртожитку, і нікого не помітив, не зрозумів, звідки голос.

– Тут я! Сюда глянь!

 На вузькій доріжці, зарослій кущами, неподалік від сходинок стояла інвалідна каляска. В ній хлопець – з вигляду Андріїв одноліток. Одна колоша штанів порожня, завернута до пояса й обв’язана вірьовкою.

– Один момент! Зараз я, почекай... Як мені тут взятися?

– Не гони коней! Спокойно! Бачиш внизу раму – хватайся і штовхай. Тільки не перекинь – будеш отвічати за те, шо героя ше раз вкалічив…

З великим трудом викарабкалися до дверей. Правда, прийшлось Андрію стати спереду і тягти інвалідний візок за колеса. В двері вписалися «тютєлька в тютєльку» – протерлися об одвірок, навіть вм’ятини добрі залишили.

– Приймайте студента-афганця і скажіть начальству, хай двері обтеше, шоб проїхати можна було – нахабно заявив інвалід гуртожитському вахтеру.

Потім до Андрія:

– Давай, дружбан, лапу – почнемо знайомитись. (На простягнутій руці було витатуювано: «ДМБ-1981» – доказ того, що хазяїн руки цьогоріч звільнився з армії)  – Славік я. Інвалід, герой, афганець. А ти?

– Андрій.

– Будеш – Дрюня! В мене так старшину звали. Ми з ним нерозлийвода були. Знать і з тобою зійдемося. Іди попроси, хай нас разом поселять. Будуть єрепенитися, скажи, шо я їх тут всіх построю… Чеши-чеши, братуха, не бійся, зо мною не пропадеш. Стій! Мало не забув. Ти звідки?

– З-під Рівного.

– О! Земляки!

– Теж з-під Рівного?

– Нє… але у брата жінка з ваших країв, а я тут, недалеко від Києва…

– Дійсно земляки…

– Відразу після школи?

– Ага.

– Так я й думав… Зе-ле-ний...

Андрій оторопів від такого. Не знав як і бути. Ніби й нового знайомця не хтів зобіжати, але й напору його трохи лякався. Повагавшись, вирішив все ж таки поселитися разом.

В кімнаті з вивіскою «Поселення» сиділа спортивного вигляду дівчина з комсомольським значком на грудях, в зеленій формі з написом «Будзагін». Записувала щось у товстий журнал. На столі лежала намальована червоним олівцем схема гуртожитку. Кожній кімнаті відповідав на листку великий квадрат – в ньому прізвища тих, хто мав там жити.

Хлопець скоромовкою випалив прохання поселити його разом зі Славіком в одну кімнату. Подав студентські квитки. Дівчина, не піднімаючи голови, внесла два рядки в квадрат з номером 113, вийняла з шухляди ключ і поклала біля себе, аж тоді тільки глянула на нового жителя. Безапеляційним тоном видала:

– На потреби студради здай три карбованці! І за дружка теж!

Андрій смикнувся до кишені, однак згадав, що там тільки дві десятки, незрозуміло, які ще витрати його чекають:

– Завтра здам.

– Дивись, не забудь!

В 113-й нікого не було. Чисто, світло, два ліжка з незастеленими матрацами, стіл, два стільці, дві тумбочки.

Славіка кімната задовольнила:

– Ну, от! Наша хата. Скромненько-тісненько, зате на двох. Сусідня, здається, «четвьорка». Шо ж, будем жить, як то кажуть. А… да… забув… поздравляю тебе, братуха, з поступлєнієм на юрфак. Станем з тобою прокурорчиками. Ге?

– Я знаю…

– Шо, не хочеш прокурором? А ким?.. Суддьой-ой-ой?.. Чи адвокатом? – грошикі лопатою гребсти?

– Чогось мені більше юрисконсультом хочеться… Глянь… який з мене прокурор.

– Воно то – да. Прокурор з тебе не вийде. Хлялий ти… в окулярах, невпевнений якісь… Нє… прокурора точно не вийде. Так і бить, іди в свої консули. Кстаті: тоже звучить, не хуже прокурора – «кон-сул!».

– Дякую, що дозволив!

– О! Парирувати вмієш – знать не все так погано – не пропадеш. А зараз чимчикуй, Дрюня, по гуртожитку, взнай, де простині й наволочки дають – не будем же на голих матрасах спати.

– Може мені до тої дівчини зайти, що поселяла? До речі, вона з нас по три карбованці просила – на якусь студраду.

– Шо? Хай іде знаєш куда?.. Чи в тебе грошей багато?

– Де там…

– Во! Бачиш: я вже тобі три рублі зекономив. А ти думав – з інваліда вигоди не буде, одна забота. Якшо прийде – направ до мене, я з нею розберуся. Не здумай тільки віддать свою трьошку.

Андрій вилетів у коридор з піднесенням. Збадьорила думка, що не прийдеться з грошима розставатися. Мізерна сума в кишені безперестанку свердлила йому мозок.  Повірив у силу Славіка без всякого сумніву. Може й правильно зробив, що з ним поселився.

Славік Байда був без однієї ноги – обрізана вище коліна. На другу, теж пошкоджену, міг ступати, й ходити з милицями. Проте, ще не звик до такого пересування, потребував підтримки. Домовився з Андрієм, що той допомагатиме.

Зранку хлопцям на пари… Прийшли-прискакали на 38-й автобус... Підступитися не змогли – студенти брали його штурмом. Андрій пробував просити поступитися інваліду, однак ніхто мовби не почув. Кожен ліз, відштовхуючи одне одного, аби не спізнитися на заняття. Не до інваліда. Постояли, не знаючи, що робити – хоч бери й назад іди. Але Славік вчасно придумав вихід: пішли до місця відстою автобусів і попросилися зайти. Водій згледівся. Так і потрапили на свій перший урок.