Глава 4

Емілі сиділа на офісному дивані біля операційної і просто дивилася у підлогу, сльози невпинно текли. Елан був поруч і як справжній чоловік не показував свого хвилювання але його самого розривало на шмаття. Джон це людина яка замінила йому батька, він врятував його ще дитиною забезпечив, виховав і записав у сімейний регістр. Саме завдяки цьому чоловікові він був тим ким він є зараз. Він його врятував а Елан навіть не зміг і трохи захистити, почуття провини розривало чоловіка на дрібні шматки.

З операційної вийшов головний лікар, дівчина мовчки підбігла до чоловіка і чекала поки той оголосить результати операції.

-Ми закінчили операцію, але готуйтеся до гіршого ця ніч стане вирішальною та шанси що він виживе мінімальні,- зі співчуттям промовив чоловік.

-До нього можна?- все що запитала дівчина.

-Можете зайти але на пʼять хвилин і тільки тому що ти тут працювала, переодягайтесь і заходьте,- і чоловік зник за поворотом.

Емілі з Еланом переодягнулися в одяг медичного персоналу і зайшли до палати батька. Картина яку не побажаєш побачити навіть ворогу, літній чоловік не подвижно лежав на ліжку навколо був апарат що допомагав дихати та пристрій що вимірював життєво важливі показники. Елан зжав руки у кулаки аби його сльози не сміли навіть заближчати в його очах. Емілі навпаки ж не стримувала своїх емоцій вона плакала і тримала батька за руку.

-Тату, рідний ти ж сильний ти зможеш вижити,- тихо шепотіла дівчина, а хлопець лише мовчки наглядав за цим всим. Він вже знав як помститься знав що простою смертю ворог не помре.

З роздумів вивів писк апарату який оповіщав про зупинку серця.

-Тату?!- підстрибнула на місці дівчина.

-Лікаря швидко!- крикнув Елан до персоналу. І маленька палата наповнилася людьми. Елан притискав Емілі до себе і заспокоював як міг. А у самого серце було вже десь у пʼятах він лише тихесенько промовив:

-Я тобі ще не віддячив за порятунок тату.

Лікарі до останнього боролися за життя чоловіка, та пульс зрадницьки не зʼявився на моніторі.

-Час смерті два сорок пʼять, шістнадцяте квітня,двадцять четвертого року,- промовив час смерті чоловік.

-Ні! Ні! Він не може померти! Ні!- забилася в істериці дівчина, вона вирвалася з обіймів хлопця який її навіть перестав тримати.

Елан неподвижно стояв на місці, а Емілі продовжувала істерично робити масаж серця.

-Чому ви зупинилися продовжуйте його можна врятувати! Я знаю,- всі мовчки стояли.

Лише Елан оговтавшись взяв себе в руки швидко наблизився до дівчини забираючи її від мертвого батька.

-Пусти мене, пусти я його врятую я зможу!- кричала дівчина.

-Зупинися Емі, його не врятувати,- тихо промовив хлопець.

-Як ти смієш це казати?! Я буду боротися за його життя!- дівчина вже била його у груди.

-Емі прошу тебе,- продовжував Елан.

-Ні! Ні я не можу! Ааааааааа!- кричала вона і продовжувала бити хлопця.

Поки Елан стримував дівчину медсестри вкололи Емі снодійне і та швидко упала в обійми Елана.

Емілі прокинулася у палаті, вона повільно оглянула її і прийняла сидяче положення.

До неї підійшов Елан і співчуваючи дивився на неї. Вона ж дивилась на нього і бачила в його очах великий біль і жорстокість яка її не лякала, вона б і сама зараз вбила людей які забрали у неї батька.

-Тепер ми одні, тільки ми є один в одного,- печально проговорив Елан.

-Ти тепер моя єдина сімʼя?- хмикинула Емі,- хіба не смішно? Він так мене захищав від цього лайна, не давав нам спілкуватися, а тепер він кинув мене у самий центр.

-Я витягну тебе звідси, я життя за тебе віддам,- він взяв її маленьке обличчя у свої великі долоні і поцілував у маківку.

Дівчина прикрила очі і сльози знову зрадницьки потекли по її щоках.

-Завтра будуть похорони, я вже все майже влаштував, тобі потрібно лише триматися,- дівчина від цих слів почала тихо схлипувати.

-Я сама їх вбʼю, сама роздеру їх на шмаття,- з жорстокістю промовила дівчина.

Елан лише мовчки притиснув до себе, знав що зараз вона його не почує.

-Залишишся сьогодні у мене, моя квартира охороняється і там непробивні вікна,- у відповідь дівчина лише закивала закушуючи нижню губу.

Вони доїхали у мертвій тиші, і так само тихо увійшли до квартири. Елан провів  дівчину до її кімнати, вона нічого не сказавши сховалася за дверима кімнати.

Залишившись на одинці з собою, Елан пройшов на кухню дістав алкоголь і просто з бутилки відпив гарних три ковтки. Він з гуркотом поставив бутилку на стіл і декілька разів вдарив себе по обличчю.

-Збирися телепню, ти не маєш права плакати, у тебе немає на це часу,- говорив він собі.

Сівши на стілець він опустив голову на руки. Він не знає скільки він так просидів та до тями він прийшов коли побачив босі маленькі ступні. Емілі присіла біля нього та підняла його обличчя до себе. Вони мовчки дивилися один на одного і одна сльозинка потекла по чоловічій щоці.

-Не тримай в собі горе, краще ти собі не зробиш,- порушила тишу Емі.

-Хіба я маю на це право Емі?- промовив не своїм голосом чоловік.

-Звичайно маєш, ти ж єдиний син Джона Кларк, його приємник. Ти захищав його стільки років, ми не вирішуємо скільки кому жити. Ти не винен в його смерті чуєш мене?- дівчина трухнула його за плечі.

-Я був необачним, нічого не запідозрив,- говорив Елан і друга сльоза скотилась на долоню дівчини.

-Інколи люди перечіпляються. Це все рівно що захворіти на рівному місці. Це не твоя вина чуєш?- намагалась достукатись Емі.

Вони сиділи один навпроти одного і кляті сльози котилися по їхніх щоках. Вони були один в одного, вони підтримували одне одного.

-Я завжди буду поруч, я буду захищати тебе до кінця не дозволю знову забирати близьких мені людей,- він знову притулив її до себе.

Елану було її мало, його почуття тріщали по швам, почуття які він стільки років тримав у собі і не давав вийти почали самі вириватися на волю.