Розділ 1

— Привіт Ліно, Новий рік! — сердито виплюнула я, закидаючи свою нову чорну валізу з робочим інвентарем на заднє сидіння машини. — Та щоб я ще раз повелася на ці солодкі казки? Нізащо!

А як усе добре починалося! Антон запропонував непогано підзаробити перед Новим роком. Всього–на–всього потрібно було під'їхати в заміський будинок і загримувати пару людей для сімейного маскараду. І чим підкупили? Обіцяли заплатити подвійну ставку – свято ж, 31 грудня надворі. 

Ех, нічому тебе Ліна життя не вчить! 

У результаті, з пари людей вийшов натовп у п'ятнадцять, та ще й п'яних у мотлох, дорослих недоумків. Прямо таки загадка століття, як це вийшло. І подумала ж — дивна справа, треба плюнути і звалити, так ні! П'ять годин страшенно складної роботи, а в результаті що? Ось тобі шампанське та мандарини! Пробач, грошей зараз із собою немає – ми завтра занесемо. Куди й кому, на жаль, неясно, але точно не мені.

Гучно захлопнувши дверцята водія свого старенького, що бачив види автомобіля, я пристебнула пасок безпеки і впевнено повернула ключ у замку запалювання. Але, мабуть, мої невдачі на сьогодні тільки починалися — автівка взагалі не хотіла заводитися, а на табло знущально блимала лампочка акумулятора.

— Та щоб тебе! Як же ти не вчасно здох, зараза! — від злості я стукнула по керму рукою, ніби то він був винен у всіх моїх бідах, і потяглася за мобільником. Доведеться викликати евакуатор. – Клас, ще й інтернету немає.

Саме в цей момент заграла весела трель дзвінка, а на екрані телефону висвітлилося знайоме ім'я — Вовка.

— Привіт, — радісно вигукнула я, сподіваючись, що він зможе, вкотре, мене виручити.

— Глаша в якомусь клубі на Науковій заливає сльозами тамтешню підлогу, — замість "привіт", роздратовано сказав він.

— У якому конкретно? — я одразу підібралася. Хрін із ним, з евакуатором! Викличу таксі, заберу свою бідолаху і поїдемо додому. Заспокою її, а потім уже буде видно, що робити далі.

— З бузковими вогниками! — гаркнув зазвичай спокійний і стриманий Вовка.

— Та не кричи ти! Знаю цей клуб. На Науковій з такими вогниками, він єдиний. "Астрал" називається.

— Зрозумів, спасибі.

— Вов! — крикнула я, сподіваючись, що він не встиг відключитися.

— Що?

— Номер евакуатора знаєш? Машина здохла, а інтернет тут не ловить.

З динаміка пролунали невиразні сердиті звуки — матюкався, схоже. Він завжди так робив коли наша компашка його доводила. Очевидно, що ми на нього погано впливали.

— Диктуй адресу ...

Водію евакуатора довелося приплатити, щоб дотягнув автівку якраз до будинку Вовчика, а то він наполягав на СТО, бо воно, бачте, ближче! 

Залетівши, інакше не скажеш, на потрібний поверх, я ледве дихаючи натиснула на дверний дзвінок і не відпускала кнопку, поки мені не відчинили.

— Що там? — почувши гучні ридання, що гірко долинали із кімнати, більш схожі на виття, запитала нашу дрібну, яка мені й відчинила.

Дрібною я кликала Лютіень. Ім'ячко батьки, звичайно, їй дали, мамо люба! І робила я так, виключно зі шкідливості, в помсту за те, що вона постійно перекручувала моє власне ім'я — Кароль, замість нормального Кароліна або ж, звичнішого, Ліна. А ще, Лютик аж надто смішно сердилась, коли згадували її комплекцію. Вже за двадцять стукнуло, а на вигляд вона, як і раніше, нагадувала шістнадцятирічного підлітка — низенька, тендітна, тонка, дзвінка і прозора, як то кажуть. Дрібній постійно доводилося тягати із собою паспорт, щоб їй продали будь-які дорослі товари.

— Стас її покинув і загуляв з якоюсь дамочкою, — цикнула вона, висловлюючи своє ставлення до цього суб'єкта чоловічої статі.

— Сподіваюся це парнокопитне зустрічає свято в травматології, — повісила куртку на вішалку і зробила крок до кімнати, щоб обійняти заплакану Глашу.

Стас–собака, не просто покинув її, а ще й по хворому мозолю пройшовся - за зайву вагу ляпнув. Ну як зайву — подруга була трохи в тілі, мила і фігуриста. Все при ній, як то кажуть: і стегна, і талія, і груди четвертого розміру. Я іноді навіть заздрила її формам — зріст у мене трохи вище середнього, груди — тверда двієчка. А ось стегна, на жаль, майже не виділялися, та й талія, чого гріха таїти, теж не особливо.

До речі, я бачила ту Сніжану — ні пики, ні шкіри. Понтів там більше, ніж мізків та якихось талантів. Хоча, відверто кажучи, один талант, схоже, все ж таки був, мабуть, Стас його і оцінив. Пес, одним словом!

— А я казала, що він засранець, — не стрималася я. — Ноги б йому відірвати й інші частини тіла, що випирають, теж!

— І Джону згодувати! — видала наша Світлячок, на що всі з подивом подивилися на неї, і навіть Глаша на короткий час забула, що плаче по своєму колишньому.

— Та ну, це жорстоко, — з сумнівом простягла я. І, помітивши обурені погляди, спрямовані всім натовпом на мене, поспішила пояснити, — що не так? Ви песика хоч пошкодуйте, отруїться ж, бідолаха.

— Їй терміново треба випити! — ляснула в долоні Лютик, зрадівши своїй геніальній ідеї. – Всім треба!

— Дрібна, тобі пити не можна, а то не виростеш, — єхидно зауважила я.

— Кароль, зараз трісну! — войовниче гаркнула вона.

Як же прикольно її дражнити, завжди ведеться!

– Ти дострибни спочатку!

– Ну не починайте ви, – пискнула миролюбна Світланка, перериваючи наше пікірування. — Все-таки Новий рік на носі, краще щось веселе придумаємо.

В принципі, вона мала рацію. Із цим всім треба було щось вирішувати.

— Думайте, а я поки піду все ж таки валер'янку Глаші пошукаю, — знайшла сприятливий привід втекти з кімнати дрібна. Це вона правильно, звісно. Сьогодні лише наших сварок Глаші для повного "щастя" не вистачало.

І понеслось! 

Випили з якоїсь пляшки, яку знайшли у Вовки. Дивний смак у цього пійла був, звичайно. Де він тільки його відкопав? Ще раз обматюкали мерзотника Стаса, будь він неладний. І тут, у наші світлі, дуже не тверезі голови, прийшла геніальна думка – Новий рік, а в нас ні ялинки немає, ні стіл не накритий. Глаша, он, взагалі вся заплакана сидить. Макіяж її, природно, поплив, роблячи схожою на панду, чого мій внутрішній профі не міг стерпіти. Так що недовго думаючи, кинувши на ходу дівчатам, що я зараз по валізу збігаю, натягла чоботи. Глянула каламутним поглядом на куртку і вирішила, що мені й так тепло.