4 (3)

Данило м’яко розсміявся.

– Невже ти починаєш ревнувати, так швидко? А кинула мене, сказавши, що не маєш жодних почуттів… Ти так гарно брехала собі тоді, Стефаніє, що я навіть повірив, – він простягнув руку та торкнувся моєї щоки, як робив це колись.

Я завжди мліла від його доторків, від того, як Данило обережно та дражливо вів пучками по моєму підборіддю, а потім підіймався до вуст. В цьому не було ані краплі вульгарності, лише ніжність, принаймні, раніше.

Сьогодні він повторював старі маршрути. Великим пальцем торкнувся моєї нижньої губи, і я згадала, що не встигла нафарбуватися. Ані помади, ані звичного тональника, нічого, що приховувало б мене-справжню від цього чоловіка.

І знову клята ніжність. Від неї зносило дах, хотілось повернутися у минуле і виправити все, що було між нами, переконати Данила, що це помилка – розійтися. Нам справді не слід було…

– У мене нема дівчини, якщо тобі цікаво, – сказав він, прибираючи руку. – Чи думаєш, я став би так торкатися тебе, маючи іншу? Загравати з тобою? Якої ти про мене поганої думки. Я вірний тим, кому обіцяв свою вірність.

– Часто ти її обіцяєш? – не втрималась я, вражена тим, яке полегшення викликали ці слова, підтвердження, що він один, і що я справді маю шанс його завоювати. Господи, яка ж я дурепа! Безмозка ідіотка!

– Ні, дуже рідко. Вірність цінна, і, оскільки я завжди дотримуюсь свого слова, намагаюсь не говорити зайвого, коли не слід, – Данило схилив голову набік. – А ти? Дивовижно, що в тебе нема хлопця чи якогось багатого покровителя?

– Я схожа на жінку, – обурилась я, – що дозволить бути з собою лише заради грошей?

– Мені б ти дозволила, – фиркнув Данило.

На таке звинувачення потрібно відповідати одразу, але він навіть не залишив мені можливості, бо відсторонився, зачинив дверцята і обійшов машину. Доки сів за кермо, я мала купу уїдливих відповідей, але ті настільки перемішалися в голові, що я навіть не знала, чи варто використовувати бодай якусь, аби огризнутися до нього.

– Тобі б я дозволила, – зрештою випалила я, – бо з тобою це було б не лише заради грошей. Ти взагалі у дзеркало себе бачив?

– Дякую за комплімент.

Ох, дідько, а я ж мала огризнутися! Натомість тільки наговорила йому приємностей, від яких зараз паленіють щоки.

– Не хвилюйся, Стефо, – Данило обережно взяв мене за руку, – нічого страшного. Мені приємно, що ти втрачаєш дар мови. І я знаю, що дійсно привабливий. Хіба це не на краще? Те, що ми обидва чудово усвідомлюємо, що нас тягне одне до одного?

– Чому це мало б бути на краще? – спитала похмуро я. – Тільки не кажи, ніби ти зараз вирішив забути про бізнес Левицького і…

– Ні, не вирішив.

– А шкода, це було б дуже мило з твого боку, – буркнула я.

Данило розсміявся.

– Я завжди повертаю борги. Майже як Городецький, тільки справляюся своїми силами і не люблю, коли мене хтось обходить. А ще користуюсь мізками, а не найманою командою бевзів, що вибиватимуть гроші з людей.

– Тоді до чого…

– Вислухай, тоді коментуватимеш. І запам’ятай, Стефаніє, якщо ти думаєш, що можеш відмовитися останньої миті, побігти до Альберта, все йому розказати і попросити грошей та захисту, то не вийде. Я дуже не люблю, коли мене зраджують. Ти ж не хочеш, аби я спрямував помсту проти тебе?

По спині пробіг холодок. Але ж я вже це зробила. Подзвонила Альбертові, розповіла про все, вирішила, що так буде краще.

Я не шкодувала, але злякалася.

– Отже, – продовжив Данило, – твій батько має з Левицькими одну доволі специфічну угоду, підписану ще за тих часів, коли він не був у повній дупі. Не питай, звідки знаю, бо все одно не відповім. Зараз він може їм про це нагадати і сказати, що отримав фінансування для того, щоб продовжувати справи. Після цього… Що ж, ти все одно не зрозумієш, якщо я тобі розкажу, але ми поступово перетягатимемо активи Левицьких, аж доки вони не опиняться в залежності від мене. Повній.

– Для початку, в цій повній залежності опиниться мій батько.

– О так, – кивнув Бельчин. – І тобі доведеться пояснити йому, що або так, або він вигрібає сам. Думаю, впораєшся.

– Впораюсь, – кивнула я.

– Проте у Левицьких виникне питання, як так вийшло, що я співпрацюю з Іваном Критенком, якого… ненавиджу. Я не афішував цього, але ж Альберт в курсі, що відбив тебе у мене.

Я б не назвала це словом «відбив», але кивнула, знову не маючи сил сперечатися. Данила не переконати.

– Саме тому ми маємо показати всьому світу, що зійшлися знову. Для того, щоб у Альберта та його батьків не виникло жодних сумнівів стосовно наших оборудок. А потім… Я спіймаю його на гачок.