4 (2)

Останнє, чого я зараз хотіла – покинути затишні Данилові обійми, тому мимоволі притихла в його руках. Якби мить, коли ми просто обіймаємо одне одного, не говорячи про справи, могла тривати вічність! Я відчувала по тому, як він напружився, що, на жаль, цього не буде.

– Так, – я відступила на півкроку назад, і Данило притримав мене за руку. – Напевне, ти хочеш зайти. Я можу приготувати чаю чи кави…

– Я би випив каву хіба що від пані Олени. І її чудові оладки, – зітхнув Данило.

Так, вона чудово готувала, краще за будь-якого шеф-кухаря. Пані Олена працювала на мого батька понад двадцять років, і я собі не уявляла дім без неї, без ароматів її випічки. Проте одного разу довелось все-таки уявити.

– Вона, на жаль, пішла від нас десь з рік тому. Але я теж не так погано роблю каву, – нервово всміхнулась я. – Тому, якщо ти хочеш…

Данило ласкаво погладжував мій зап’ясток. Він обережних кругових рухів тілом розходився приємний трем. Я мимоволі уявляла, як його долоня ковзає трохи вище, підіймається моїм плечем, а тоді завмирає на ключицях, і він вже там вимальовує обережні візерунки. Легкі, мов пір’ячком по шкірі ведуть, доторки змушують мене плавитися, перехоплює дихання…. Уява йшла далі, і всередині розгоралася справжня пожежа.

Чому за дванадцять років Данило так і не став мені геть байдужим? Він міг би бодай перестати бути таким скажено гарним. А я досі тонула в його зеленавих очах, мріяла провести пальцем по лінії брів, відчути жар шкіри, поколювання щетини, коли він притиснеться щокою до моєї руки.

Данило стиснув мою долоню сильніше, повертаючи до тями.

– Я знаю, що вона пішла від вас, – всміхнувся він. – Пані Олена давно вже працює на мене. Я запропонував їй роботу, щойно дізнався, що ви більше не можете їй платити, і запропонував справді гідні умови, а не як було тут. Тож поїхали до мене, і там все обговоримо.

– Додому?..

– Я б повіз тебе до ресторану, але волію спілкуватися там, де точно не буде зайвих рук. А що, ти боїшся залишатися зі мною наодинці?

– Я думала, – розгублено промовила я, – що ти хочеш поговорити з батьком. Моїм. Адже там, де справи торкатимуться бізнесу, він точно розбирається краще.

– Хочеш правду? – вигнув брови Данило. – Я не надто вже потребую вашої допомоги, та й план маю свій. Твоєму батькові доведеться просто робити те, що я скажу, якщо він хоче отримати бодай якусь вигоду. І я поки не бажаю спілкуватися з ним особисто. Інша справа, – він знову підійшов до мене впритул, – з тобою, Стефаніє.

– Мене ти не ненавидиш? – я спробувала сконцентруватися, але від вкрадливого м’якого голосу Дані все геть розпливалося. Здається, я безсила проти його шарму. – Пробачити гріхи красивій жінці легше, ніж чоловікові?

Бельчин розсміявся.

– Та ну, справа не в статі. Я ж розумію, Стефо, що тобі було вісімнадцять, і ти кинула мене під тиском свого батька. Поняття не маю, як сам би вчинив на твоєму місці. Ти була занадто від нього залежна. Але ж він розумів, що робить, і все одно викинув мене за двері… То що? Їдьмо?

Після випадку з Городецьким я мусила б боятися лишатись наодинці з будь-яким чоловіком, але це ж Данило. Крім того, від думки, що він, мов господар, вкладе руку мені на коліно, водитиме по моїй шкірі, скаже, що хоче, аби я затрималась поруч, тілом розливався приємний жар. Я відчувала що завгодно, тільки не страх.

Бельчин запропонував мені руку, і я сперлась об його долоню та поспішила геть від будинку. Коли озирнулась, зрозуміла, що батько вийшов на вулицю, але не гукнув нас, просто проводжав виразним поглядом. Ще й пригрозив мені владним жестом.

– Досі вважає, що має над тобою контроль? – Данило теж це помітив і сліпуче всміхнувся. – Іван Критенко самовпевнений, як завжди.

– Так, він… – я затнулась, добираючи доречніші слова. – Він досі має не найкращий характер, хоча втрата капіталу дечому його навчила.

Данило фиркнув.

– Не вірю, що його можна навчити, – впевнено відказав він, – але ви мені зараз потрібні, тож… Ходімо, – чоловік обережно підштовхнув мене до машини. – Ти так тремтиш, ніби я тебе з’їм, якщо щось зробиш не так.

Я зашарілась, сама не знаючи, чому.

– Сподіваюсь, ти не маєш бажання точити об мене зуби.

Данило знизав плечима.

– Ні, – він відчинив переді мною дверцята, мов справжній джентльмен, допоміг сісти, а тоді схилився, підчепив пасок безпеки. – Він тут тугий, важко буде впоратися самій. Про тебе завжди треба було потурбуватися окремо.

Я глитнула, а тоді випалила, не встигнувши спинитися:

– Твоя дівчина не ревнуватиме, якщо дізнається, що ти так турбуєшся про мене?