4 (1)

Стефанія

Це був найгірший ранок в моєму житті.

Я щиро сподівалась, що батько до ранку передумає співпрацювати з Данилом, але за сніданком він зустрів мене не мовчазним кивком, як завжди, а питанням, коли я збираюсь дзвонити Бельчину. Я промовчала, бо що можна казати, якщо всього п’ятнадцять хвилин тому я нарешті змогла зв’язатися з Альбертом Левицьким і чесно виклала йому все, що знаю про майбутню Данилову оборудку?

Мій батько – така собі людина, це я знала і без зайвих уточнень. В бізнесі взагалі важко бути порядним та чесним, навіть якщо дотримуєшся всіх законів, все одно хитруватимеш. Питання тільки, наскільки сильно і з якими наслідками.

Але Альберт… Хай ми і розійшлися, насправді зовсім мирно, вирішивши, що не підходимо одне одному, я завжди вважала його хорошим. Левицький точно не заслуговував на те, щоб його підставляли і відбирали у нього справу всього життя.

– Нам все ж не слід приставати на цю пропозицію, – невпевнено промовила я, позираючи на тата. – Левицькі достатньо впливові. Вони мститимуться нам, якщо дізнаються, що ми доклали свою руку до їх проблем, якими б ті проблеми не були.

– Не думаю, що Данило лишить їм можливість помститися. Ти взагалі знаєш, які справи у Бельчина за плечима? – гмикнув батько. – Цей чоловік знає, що робить.

– На відміну від тебе, – огризнулась я.

– Стефо…

– А що? Це ж ти тоді його звільнив і виставив за двері! – я не втрималась, пригадала майбутнє. – Як я розумію, грошей на лікування тата теж не дав?

– Стефаніє, бізнесмени не викидають гроші на вітер. Крім того, де б був твій Данило, якби раптом не виявився втраченим сином Валентина Бельчина?.. Але зараз не до сантиментів. Він нам потрібен. Я не знаю жодного настільки ж впливового чоловіка, який погодився б допомогти нам в нашій ситуації.

– Ти не помираєш, – огризнулась я, – а вижити можна і без бізнесу. Розрахуйся з боргами, і будемо спокійно жити.

– У мене нема достатньо грошей, аби перекрити твій борг. З Вадимом я б ще домовився, але з Городецьким? Та у нас нуль шансів! – вибухнув батько. – От побачиш, скоро його люди стирчатимуть під нашими дверима, а у мене нема навіть нормальної охорони, тільки бісові камери, натикані по всій діяльності! Щоб з кращих ракурсів дивитися, як вони тут підпал влаштують?!

Тато істерив, і мені стало огидно. У вісімнадцять років я не помічала його бажання з усього мати вигоду, ідеалізувала, думала, що так і потрібно поводитися. Він бізнесмен, краще знала. Але зараз мені вже тридцять, і, дідько, я не сліпа, та й не настільки дурна, щоб вважати це нормальним.

Та всі мої моральні переконання та сумніви мов хвилею змило, коли люди Городецького справді опинилися у нас під будинком, а мені подзвонили і прямо розповіли, що буде, якщо я негайно не знайду грошей. Коли я набирала Данила, то тремтіла всім тілом.

– Давно пора було, надумала тут, – тільки й буркнув батько, зрозумівши, що я вчинила-таки, як він хотів, і навіть не залишився мене заспокоїти.

– Покидьок, – просичала я і завмерла біля вікна, сподіваючись, що Данило справді буде. Що є чоловіки, які виконують свої обіцянки.

Я… Спробую його перехитрити. Повідомлятиму Альберту про все, що знаю. Або спробую переконати не чіпати Левицького. Хай би тільки зараз увесь цей кошмар скінчився, бо я не витримаю ще одного ранку, коли у мої ворота ломляться велетенські розлючені чоловіки!

Нарешті Данило зайшов. Я переконалась, що це він, подивившись трансляцію з камери, і помчала на вулицю.

– Вони пішли? – спитала я, завмерши на ганку.

– Тебе більше не займатимуть, – кивнув Данило.

Треба було стримано кивнути. Батько ж мене вчив не показувати надто багато емоцій, адже чоловіків вони дратують. Але я не стрималась, кинулась обіймати Данила, сама не знаючи, нащо це роблю. Він обійняв мене за талію, і я ледь не втонула в теплі його тіла.

Від Бельчина неймовірно пахло. Терпкий аромат парфумів огортав, даруючи відчуття надійності і захисту.

– Годі тобі, годі, – прошепотів Данило, погладжуючи мене по спині. – Я б не дозволив їм нічого з тобою зробити.

– Я… Знаю, що мала подзвонити раніше…

– Навіть якби ти мене не викликала, – він притиснувся вустами до моєї скроні. – Борги, звісно, треба повертати, але не в тому форматі, як вимагає Городецький.

– Він… Він знову…

– Думаю, йому більше не потрібні твої гроші, – заспокоїв мене Данило. – Забудь про цю людину, просто викресли з пам’яті. Я подбаю про те, аби він і на гарматний постріл не наблизився до тебе, Стефо. Зрештою, я сам себе не поважатиму, якщо він знову лізтиме.

Дванадцять років тому слід було триматися за Данила, мов за кораблеву мачту у шторм. Він би мене не підвів. А зараз…

– Проте ти сказала, що ви згодні, – додав Данило, – і, я думаю, нам слід обговорити деякі деталі.