3 (4)

Якби мене спитали, я б сам для себе не зміг пояснити, чому сів в машину і помчався до будинку Критенків. Дурнуватий інстинкт захистити Стефанію, дарма, що я збирався нашкодити її батькові, спрацював швидше, ніж я встиг усвідомити, що роблю.

Нічого, не за краще. Потім вона більше довірятиме мені, краще слухатиметься. Цей порятунок мені на руку.

– Переконуй себе, Даню, – промурмотів я собі під ніс, паркуючись біля її дому. – Бовдур, ти мав би її ненавидіти!

Моя автівка була не єдиною біля воріт до колись розкішного маєтку. Кілька чорних позашляховиків з брудними номерами спинилися, перекриваючи виїзд. Довкола крутилися кремезні чоловіки. Коли я підійшов ближче, один з них перегородив мені шлях і притримав за плече.

– Хто такий?

Я зміряв його презирливим поглядом.

– Взагалі-то твій керівник міг би змусити тебе зрозуміти, як виглядає Данило Бельчин. Але, якщо тобі так кортить, забий це ім’я в пошуковику і порівняй.

Чоловік не зрушив з місця.

– Туди не можна.

– Та що ви кажете, – вищирився я. – Набирай Городецького і швидко, якщо не хочеш, щоб я розігнав ваш цирк іншим способом.

– Я вже сказав…

– Я теж вже сказав, – повторив я за ним з натиском. – Набирай Городецького. Хіба не краще перекинути відповідальність на нього, а не приймати рішення самому? Ти подумай. У Городецького ще є шанс зі мною конкурувати, а що з тобою станеться, якщо я залишусь невдоволеним результатами розмови? Думаєш, шеф тебе захищатиме?

Чоловік, явно один з колекторів, що приїхав витрясати борг зі Стефанії, не мав наївних ілюзій стосовно Олексія, тому все ж потягнувся до мобільного телефону. Я всміхнувся, коли зрозумів, що він справді вбив моє прізвище в пошуковик і відкрив фотографії.

Після цього вираз обличчя колектора був уже не таким самовпевненим. Він відводив очі, уникаючи мого прямого погляду, і набрав Городецького.

– Алло, шеф? Тут приїхав Да…

Я вихопив мобільний просто з рук чоловіка, насолодився тим, як він сіпнувся від несподіванки і заговорив сам:

– Привіт, Олексо. Як цікаво, приїжджаю я в гості до Стефанії, а тут твої бурмили стоять, стережуть її, мов принцесу у вежі. Що відбувається?

– Я планую повернути свій борг до обіду. Вона й так отримала на кілька годин більше, ніж я планував, а гроші досі не капнули на мій рахунок, – похмуро озвався Городецький. – І мені здається, Даниле, ти знову сунеш носа, куди не слід.

– Та ні. Скажи-но, друже, а хіба у тебе в угоді прописано, що гроші Стефанія мала б повернути за добу? Чи навіть швидше? Переконаний, що ні. Тому, будь ласка, забирай цих ручних песиків, що обсіли її ворота, і відчепись від жінки. В цій справі тобі краще діяти за законом.

– Я не потребую порад.

– Правда? А я міг би дати тобі кілька. Наприклад, я нещодавно дізнався, що ти проходиш у кримінальній справі про побиття одного мажорчика. Звісно, у тебе є алібі на момент скоєння злочину, а записи з камер відеоспостереження загубилися, – я демонстративно зітхнув. – Шкода. Але добре, що я знаю, де їх можна знайти.

– Що?!

– Те саме, Городецький. Я не сумнівався, що ти продовжиш робити величезні помилки, тому подбав про те, щоб у мене була підстраховка. То як? Я можу розраховувати на те, що ти нарешті заберешся з-під цього будинку, чи ми продовжимо суперечку?

Я не став слухати його відповідь, а повернув слухавку підлеглому Городецького. Той довго слухав свого шефа, потім похмуро кивнув.

– Згортаємось, хлопці, – тільки й сказав він іншим чоловікам, навіть не глянувши на мене. Я вдоволено кивнув.

Правильно, не слід дражнити дракона.

Нарешті шлях був чистим, лишились тільки зачинені ворота. Цікаво… Колись я знав коди від них напам’ять, бо підстригав кущі в цьому садку. Критенко користувався стандартним набором чисел, змінював періодично. Комбінація та ж сама?

Я перебрав три, і на четверту двері у воротах нарешті відчинилися. Я зайшов всередину, тамуючи усмішку. Нічогісінько не змінилося.

Напевне, двері просигналізували кудись у будинок, що їх відчинили кодом не з першої спроби, бо я помітив, як у вікні хитнулися гардини, а вже за хвилину Стефанія вийшла на ґанок. Вона стояла кілька секунд, дивлячись на мене, а тоді тремтячим голосом спитала:

– Вони пішли?

– Тебе більше не займатимуть, – пообіцяв я.

Стефанія схлипнула, а тоді, не стримавши емоцій, кинулась мене обіймати. Я пригорнув її у відповідь і важко зітхнув. Здається, ця гра складніша, ніж я планував.