3 (1)

Данило

Іноді мені здавалось, що дні багатого бізнесмена надто схожі один на інший. Контракти, рішення, одне важливіше за інше, гроші і, ясна річ, інтриги – куди ж без них? Усе це швидко набридає.

Поява Стефанії наповнила моє життя яскравими барвами. Принаймні, саме завдяки ній я, замість спокійно спати вночі, думав, як добряче притиснути Городецького, аби більше не смів висовуватися. Якщо Стефа вважає, що я просто покладу кілька мільйонів перед ним на стіл, ще й дозволю помножити її борг на два, то вона дуже помиляється.

Олексій має згадати своє місце. І взагалі, втямити, що викупати контракти, аби потім пропонувати дівчатам розрахуватися «альтернативним способом» – практика погана. За таке зазвичай карають.

…В офісі, як завжди, панував робочий гул. Я хотів одразу пройти до свого кабінету, але перехопив погляд Галини, своєї рецепціоністки, і повернув до неї.

– Доброго ранку. Є щось для мене?

– Прислали оригінали документів кур’єром, Даниле Валентиновичу, – вона передала мені паперовий конверт. – Також кілька офіційних запрошень, – поверх документів лягли три картки, виготовлені на вишуканому папері. – Я пробила. Це благодійний вечір від Ігоря Терещенка, збирають на фінансове забезпечення для сиріт. Це ділова вечеря і презентація нових винаходів української стартап-школи… І весілля.

– Терещенко? Благодійний вечір? – вигнув брови я. – Гаразд, завітаю до нього, дякую. Чиє весілля? Я взагалі знаю цих людей?

– Звісно, Даниле Валентиновичу, – Галина всміхнулась, – ви підписували з пані Горською контракт три місяці тому. Вона просто змінює прізвище.

Я закотив очі.

– І підписалась новим? Чудово. Гаразд, напиши Олені, будь ласка, щоб приготувала від мого імені офіційну згоду: я приїду. Можливо, не сам. Терещенкові я відповім самостійно. На презентації буду обов’язково, відішли відповідь, Також дізнайся, будь ласка, умови, чи зможу я там обирати людей, яких хочу спонсорувати, і чи не претендують на патенти організатори. Не хотілося б стирчати цілий вечір там, де я отримаю рівно нуль вигоди.

– Буде зроблено, – кивнула жінка.

– Щось ще?

– На вас чекають в кабінеті.

Я глипнув на годинник. Дев’ята п’ятнадцять.

– Так рано? М-м-м, це жінка? – невже Стефа надумала повідомити свою відповідь особисто?

В тому, що вона погодиться, я не сумнівався жодної миті. Бізнес її батька в повній дупі, Стефа в глухому куті, і їй нема де взяти гроші для того, щоб здихатися Городецького або винайняти зубастих юристів, що поставлять його на місце. Змусити родину Критенків допомагати мені дуже легко, їм більше ніхто руку допомоги не простягне.

Але водночас мені хотілось, щоб Стефа відмовилась. Проявила благородство, бодай десь. Левицькі для неї не чужі люди. Зрештою, не просто так вона кинулась на шию Альбертові, щойно батечко наказав, може, навіть була трішечки в нього закохана.

Від люті досі аж щелепу зводило.

– Даниле Валентиновичу? – Галя клацнула пальцями на рівні моїх очей. – У вас все гаразд?

Якби так зробив хтось з моїх ділових партнерів, я б вже розлютився, мов дикий звір, і знайшов би спосіб помститися. Але в цьому офісі довго затримувались тільки ті, хто мене не дратував, тож Галина знала: їй такий жест дозволено.

– Так. То що, це жінка? – я кілька разів кліпнув, повертаючись до тями.

– Ні, чоловік. Власне кажучи, Альберт Левицький.

Я саме забирав документи і стиснув пальці трохи міцніше, ніж слід було. Конверт видав неприємний звук.

– Його пропустили до конференц-зали… Не слід було? Просто за попередніми вказівками Альберт Володимирович мав допуск, – Галина трошки розгубилась.

– Не хвилюйся, – я дещо вимушено всміхнувся. – Все гаразд. Я не очікував побачити його сьогодні, але це приємна новина. Ти ж знаєш, є люди, яким я завжди радий.

– Альберт Володимирович видавався знервованим.

– Піду, привітаюся з ним, – я зітхнув. – стосовно всіх трьох запрошень…

– Все буде зроблено.

Кивнувши Галині, я закрокував прямо до конференц-зали. Зазвичай партнери чекали зовні, на диванчиках у приймальні, проте Альберт справді мав допуск.

Він стояв біля вікна і повернувся до мене, щойно почув тихе клацання дверей.

– Друже, – я зробив крок йому назустріч і розкрив обійми. – Радий тебе бачити! Але не чекав в гостях. Ти давно в Україні?

Альберт зам’явся на мить. Запустив пальці у світле волосся, скуйовджуючи його… Він завжди так робив, коли нервував, а ще мружив очі.

Нарешті чоловік ступив мені назустріч, відповів на обійми.

– Теж радий зустрічі, Даню. Приїхав позавчора.

– Не чекав, що ти одразу ж примчиш до мене.

– Я б не мчав, – Альберт гмикнув. – Але, Даниле… Пам’ятаєш Стефанію Критенко?

– Нашу спільну колишню? Ще б пак. А що?

– Вона мені дзвонила, – Альберт схрестив руки на грудях. – Попереджала, що ти її руками хочеш забрати мій бізнес, можеш собі таке уявити?